Сидівши в Петропавлівській фортеці, Костомаров в лютому року 1848 почав страждати на головний біль і нервові напади в супроводі слухових галюцинацій.
— Коли я сидів у фортеці, я бачив одного разу Кремуція Корда, — розповідав Костомаров. — Це було вже в останні місяці мого ув'язнення, коли петербурзькі ночі стають такі бліді й коли мені особливо важко було лишатись у в'язниці. Одного разу, вночі у мене в казематі ні темрява, ні світло — так щось примарне: і стіни примарні, і ліжко, і бліде за віконними ґратами світло. А я не можу спати! Думав я не про Рим і латинську історію, а згадував, як за рік до мого арешту, на весні, читали ми рукописа "Чорної ради", що його надіслав з Петербургу
Куліш. Ще на першому аркуші була його рукою приписка зверху: "Не звертайте уваги на поправки олівцем. Це поправляв дурень, що удає з себе великого естетика". Це були поправки Ізмаїла Івановича Срезневського, і, нема куди правди діти, іноді дуже до речі. Оце згадую, як ми читали, і раптом чую, ніби хтось зідхнув глибоко у кутку за моїм ліжком. Я мимоволі глянув туди й закам'янів... Од стіни нібито відокремлювалася бліда тінь людини, і я пізнав тінь Кремуція Корда, яким я його уявляв, багато про нього думавши: бліде обличчя, сумний погляд, біла тоґа. Я сидів у цей час коло столика й мимоволі підвівся. Табуретка стукнула, й мара розтанула в повітрі. Мені здавалося, що я божеволію, і з тієї ночі я попрохав, щоб мені поголили голову і почав обливатися холодною водою.
В проханні до III відділу з 18 жовтня 1847 р. Тетяна Петрівна, мати Костомарова, писала:
Син мій Микола Костомаров ще за молодих років од напруженої наукової праці захворів на таку нервову недугу, що довела його до затьмарення розумових здібностей. Після довгого й безплідного лікування медичними засобами, трилітнє користування з морської води в Одесі та на південному березі Криму ледве могло повернути йому здоров'я, залишивши, проте, назавжди нахил до нервової хворобливости. Маючи, через великодушність государя, втіху одвідувати мого сина, я з жахом помітила, що від нудьги й каяття, хвороба його відновилась. Він страждає на біль і судорги в голові, спині, та, окрім того, певна розгубленість в думках і незв'язність мови доводять, що він близький до тієї душевної хвороби, яка вже була в нього. Як я можу бачити з гіркого досвіду, він тепер перебуває в тому стані, коли тільки морська вода й повітря Криму, як раніш, могли б мати на нього добрий вплив.
VIII
Костомаров стоїть на чолі Молодої України. Він — лідер. Коло нього купчиться по-українофільськи настроєна молодь, у нього на помешканні збираються однодумці. Він один з організаторів нездійсненого Кирило-методіївського товариства. Він ватажок і носій української ідеї; він один з перших і небагатьох у своїй літературній творчості переходить на українську мову, він проповідує український месіянізм.
Він — ідеолог республіканізму, самостійної незалежної України, соціяльної й національної революції, "щоб усі слов'яни поєдналися", та, "щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту й управляв незмісимо з другими", "щоб у кожній Речі Посполитій була посполита рівність і свобода, і станів не було зовсім".
Він брав участь у конспіративних нарадах, де обмірковувалося питання революційного перевороту, можливість повторення гайдамаччини, селянського збройного повстання проти панів і уряду.
Він переписував і поширював примірники "Книг битія українського народу" з їх гострими виступами проти царської влади, з образами царського маєстату. Написані популярною мовою, вони були призначені для поширення серед народу.
На допиті в III відділі граф Орлов, шеф жандармів, стрів Костомарова словами:
— Ви написали ганебну річ! Орлов говорив про "Книги битія".
Нагадавши коротко зміст цього твору, він запитав:
— Що ж за такі штуки? І кинув на відповідь:
— Ешафот!..
Костомарова обвинувачували в злочинних замислах проти монархічної влади, в намірі запровадити народне правління. Йому закидали, що він переховував поезії Шевченка й дбав про утворення таємного товариства. Йому приписували авторство проклямацій, статуту товариства, революційних відозв.
Дубельт, літній чоловік з сивими бакенбардами й вусами, кругловидий, з очима що бігали й лишали неприємне вражіння, допитуючи Костомарова й вимагаючи від нього зізнань, лаяв його найпаскуднішими словами й загрожував навіть ужити жорстоких заходів, щоб приневолити його говорити щиро.
А в розмові про Костомарова з Аліною, пробуючи обійняти дівчину, Дубельт увесь час з особливим підкресленням повторював:
— Злочинець! Шибениця! Ласка монарха!..
Це в нього, у Костомарова, на початку року 1846, коли він оселився на Хрещатику в будинку Сухоставсь-кої, в квітні й травні в садку збирались приятелі: Шевченко, Гулак, Білозерський, Маркович, іноді заходив старий професор крем'янецького ліцею Зенович, добродушний дідусь, який, до речі, кожному стрічному завжди проповідував свою теорію створення всесвіту за допомогою електрики й магнетизму.
Сидячи в садку під вишнями й слухаючи, як гудуть бджоли, в цьому садковому пасічному затишку вони обмірковували проекти повстань і революцій, таємних товариств і погрозливих змов.
Вони знищували царів, королів, імператорів, подавали надію пригнобленим націям, перекраювали мапу Европи, змінювали кордони й на місці колишніх Австрії, Німеччини й Росії відбудовували величезну Всеслов'янську Федерацію з соймом слов'янських народів, зібраним у Києві.
Вони вірили:
"...Слов'янські народи прокинуться від дрімоти своєї, з'єднаються, зберуться з усіх кінців земель своїх до Києва, столиці слов'янського племени, і представники всіх племен, воскреслих од теперішнього пригноблення, звільняться від чужих ланцюгів, возсядуть на горах київських, і тоді задзвонить вічовий дзвін у Святій Софії, — воцаряться суд, правда й рівність. Оце доля нашого племени; його прийдешня історія, щільно пов'язана з Києвом.
"Віруй мені, це буде, буде, буде! Тут, у Києві, підійметься запона тайни й об'явиться невідоме...".
Такими словами про запону й тайну, словами-символами новалісівських "Учнів з Саїсу", закінчував Костомаров свого "Панича Наталича".