В нападах Костомарова була частка навмисности. З випадкової примхи він робив систему.
Він бешкетує, б'є посуд. Безглуздість? Божевілля? Напад? Ні перше, ні друге, ні третє.
Він бешкетує розмірковано й послідовно, з певною ясністю, свідомий кожного свого руху. Його божевілля розсудливе. Його бешкетна сп'янілість твереза.
Приходять якось до Миколи Івановича в Саратові два його приятелі, дзвонять.
Стара мати, Тетяна Петрівна, одчиняє двері сердита й роздратована.
— Хоч ви, панове, заспокойте мого дурня, — звертається вона до них, — не знаю, що й робити з ним.
— Та що трапилося?
— Прямо сказився! З ранку б'є посуд, і скільки вже поперебивав!
Приятелі дивляться один на одного.
— З чого це? Як? З чого почалось?
— Та з ранку й почалось. Спочатку лагіднесенько писав та тільки іншого разу вдарить кулаком по столу: так їх, таких ось таких, бий!.. А як напився чаю, то й завелося: бац об підлогу шклянку та мисочку, а тоді мою чашку, а тоді й цукерницю кокнув. А потім до шафи — як схопить дюжину новеньких тарілок, та як шваркне об підлогу. Знизу навіть прибігли, перелякалися.
— І що ж він каже? — не розуміли приятелі.
— "Да я, — каже, — Стенька Разін". Було кинувся на кухню посуд бити, та ми ледве одстояли кухню, а то й обід не було б у чому варити.
Приятелі йдуть до самого Миколи Івановича.
— Що це ви? — питають.
— Я працюю над Стенькою Разіним.
Приятелі не розуміють цієї відповіді. Вона щира, але вона безглузда.
— Як же ж так? Чому ж посуд бити? Костомаров виправдовується: він, мовляв, тільки
удавав з себе Стеньку Разіна. На запитання:
— І посуд через це били? Костомаров каже:
— Це я для надхнення! Коли я пишу щось таке, то намагаюсь уявити себе в атмосфері того часу, хочу схопити й передати дух доби та її діячів, Стенька, самі знаєте, який був... Ну, я й шукаю надхнення: посуд б'ю або щось інше нищу. Це я московських воєвод бив!..
— І допомагає це?
— Навіть дуже! Найкращі сторінки в творі виходять ті, коли я скаженію. І стиль кращий, і уява жвавіша. Коли я писав "Саву Чалого", "Переяславську ніч", мені так і хтілося або поляка зарізати, абож хату підпалити.
Він міг зарізати й підпалити! Він небезпечний, не зважаючи на всю свою мирну й лагідну вдачу, а може саме через цю свою лагідність... За лагідну людину ніколи не можна ручитись, що в неї лагідність вдачі не є тільки зовнішня маска прихованих і невиявлених інстинктів.
Він невротик, Костомаров. Свої бажання зарізати й підпалити, свої інстинкти жорстокости він сублімує, одягає в художні образи, перетворює в літературні факти. При цьому іноді він сам нездібний відокремити свої літературні переживання від життьових. Він враж-ливий до божевілля, чи, власне, його вражливість може доходити до такого ступня, на якому вона межує з справжньою ненормальністю, з невротичною фобією, з божевіллям.
Писавши про Стеньку Разіна, він переживав те, про що писав, — абож краще сказати: те, про що він писав, жило в ньому. Невиявлене в житті, воно набувало плоті й крови в його літературних творах.
Він — Стенька Разін!.. Його бешкет — це не дитяча гра вередливої дитини, що, бавлячись ляльками, не звикла себе стримувати, це стала схема, погроза нездійснених разінівських повстань і пожеж. Його божевілля аритметичні.
Галюцинуючи разінівським бунтівництвом, в маяченні пожежних заграв, він писав про Стеньку Разіна. У нього до хворобливості палка уява; для нього нема різниці між уданим і реальним. Писати абож читати, — це означало для нього галюцинувати. Він бачив вичитані постаті, ніби живі й реальні.
Німецькі романтики навчили його божеволіти й галюцинувати, бачити привиди, мати споглядання, загубити межі, що відокремлюють хвору уявлену ілюзорність від живого реального буття. Під впливом німецьких романтиків, особливо ж Гофмана, він призвичаївся сприймати життя як магічну ірреальну казку, і казкові образи геніяльного фантаста як життя.
Гофманові божевілля він сприймав, як свої.
Якось на початку 40-их років, коли Микола Іванович мешкав ще в Харкові, приходить до нього ввечорі О. О. Корсун, видавець "Снопа".
Микола Іванович надзвичайно схвильований, сам не свій.
— Що вам, Миколо Івановичу?
— Подивіться! Подивіться, що робиться!
— Нічого не бачу!
— Як не бачите? А ця жінка? Бачите? Бачите? Іде!.. Іде!..
Корсун нічого не розумів.
На столі коло ліжка лежав розгорнений англійський альбом з "Шекспіровими жінками". Корсун почав його передивлятись.
— Покиньте! Покиньте! — закричав у ввесь голос Микола Іванович. — Вони ще всі вистрибнуть і катуватимуть мене, катуватимуть!
Він кричав в одчаї і з диким криком, охоплений жахом перед галюцинаційним кошмаром, кинувся на ліжко, щоб затулити обличчя і не бачити привидів.
Він одвернувся до стіни, щоб не бачити того, що не існувало.
Протягом декількох вечорів приходили до нього в кімнату жінки, що сходили з малюнків у книжці: — Порція і Розалінда, ніжна Джульетта і сувора леді Макбет з кривавими плямами на руках та з матовим, жахливо негнучким сонним голосом.
Змучений цими побаченнями Костомаров засинав тільки на ранок.
Корсун,стурбований з нервової хвороби Костомарова, почав одвідувати його щовечора.
Одного разу він помітив на ліжку невеликий томик: це був французький переклад казок Е.Т. А. Гофмана.
— Ви це читаєте, Миколо Івановичу? — спитав приятель, розгортаючи книжку, де була закладена середина казки "La princesse Brambille".
— Так, читаю. Що за чарівна річ!
Корсун почав доводити шкідливість читання таких чарівних речей для людини, хворої на нерви. І після багатьох суперечок йому пощастило забрати в Миколи Івановича всі чотири томи за 4 карбованці, що їх той заплатив за Гофмана декілька день перед цим.
З Гофманом, запевняє Корсун, залишили Костомарова й галюцинації.
Костомаров вірив у справжність своїх галюцинаційних побачень.
З якоюсь дитячою забобонністю він припускав можливість привидів, вірив у таємничі стукоти невідомої сили в немешкальних будинках і любив читати страшні легенди. Він записував ці легенди й надавав їм значення. Він читав Сведенборґа й Аллан-Кардека.
— Я вірю в привиди, — казав він. — Я ніколи не ручусь, що моя уява не намалює мені такого певного чортовиння, що не збожеволію. Хіба п'яниці не бачать чортів? Вони їх бачать і страждають від того. А леді Макбет? Вона бачила в себе кров на руках, і од цих катувань померла в божевіллі... Я сам боюся творчости своєї уяви.