Аліна Леонтіївна була добре освічена, багато читала й мала тонкий художній смак. Вона стала секретарем у Миколи Івановича, за його вказівками розшукувала й переписувала потрібні для його роботи матеріяли й цілими годинами голосно читала йому, бо сам він не міг читати через слабість зору. До того ж вона була дуже добра господиня і держала дім у зразковому порядку.
Та, одружившись з Миколою Івановичем, Аліна йшла на подвиг.
З року в рік здоров'я Миколи Івановича все більше й більше псувалося і зір слабшав, нервовість і роздратованість, примхи й чудацтва робились все надзвичайніші і, завжди розгублений і відсутній, Костомаров не міг сам без сторонньої допомоги зав'язати собі краватку абож дістати хустку з кишені чи запалити люльку.
Ранок. Микола Іванович збирається йти працювати в архів, стоїть і палить цигарку. Аліна одягає його, чистить, засовує хустки в кишені, пера, записну книжку, окуляри... Він вередує, що йому вже час іти, що вона гається, що його затримують... Він виривається й біжить, а Аліна навздогін натягує вже в коритарі на нього пальто.
Кволий і благенький, він бував іноді зовсім безпомічний.
Була в Миколи Івановича боброва шапка, дуже тепла, яку він любив і носив, коли було холодно. Водну з неділь вийшов Микола Іванович до церкви. Ждуть його повороту. Дзвінок. Аліна Леонтіївна пішла одчинити двері. Увіходить Микола Іванович. Комір його великого хутра піднятий, у руці палиця, а голову зав'язано білою носовою хусткою. Легко уявити собі, який кумедний вигляд був у Миколи Івановича з головою в білій хустці, з розмаяною сивою бородою і розгубленим обличчям.
— Миколо Івановичу, — питає здивовано Аліна Леонтіївна, — нащо це ти хусткою зав'язався?
Микола Іванович дивиться збентежено.
— Шапки нема, — похмуро відповідає він.
— Як нема шапки? Що таке ти кажеш?
— Кажу тобі, нема в мене шапки. Пропала шапкаї — гнівно відповідає він.
— Як же пропала? — дивується Аліна Леонтіївна, — загубив ти її чи що?
Тут тон Миколи Івановича з похмурого й роздратованого стає смутний, трохи не плачливий.
— Украли шапку, хлопчаки вкрали!
— Як украли? Які хлопчаки?
— У церкві хлопчаки. Я вийшов із церкви, шапка в руках. У притворі тісно, кругом хлопчаки, ну, і вкрали! — скаржиться Микола Іванович.
— Та ти її, мабуть, з рук випустив?
— Та не випускав я її. Хлопчаки відняли шапку. Я на паперть вийшов, шапки нема, й усі хлопчаки розбіглись.
У голосі Миколи Івановича відчувалась гірка образа на хлопчаків і цілковита безпорадність.
— Ну, нічого, нічого, аби тільки ти не застудився. Випий гарячого чаю з ромом.
А за обідом Данило Лукич Мордовець дражнив Костомарова:
— Оце так мужик добрий! Хлопчаки в нього шапку з рук вкрали.
Микола Іванович уже пересердився й весело сміявся.
Вередування і справжня хворість у нього тісно сполучувалися. Вередливий старик одживав і, оджива-ючи, мучив себе й інших.
Після смерти матері Микола Іванович, пригадуючи колишні з нею сварки, почав уважати себе за єдиного винуватця в цих сварах, завжди несправедливого, що без краю мучив свою безневинну "святу" матір.
Кому не доводилось, втерявши близьку й кохану людину, згадувати з болем у серці все те образливе, несправедливе, погане, що ви зробили цій людині за її життя, і як гаряче хотілося б поправити всі найменші провини. Свідомість того, що це вже неможливо, непоправно, гострою гіркотою лягає на серце.
Микола Іванович доходив до цілковитого розпачу від учинених тяжких гріхів своїх. При своїй палкій вдачі Микола Іванович гризоту свого сумління обертав в важкий і непереможний кошмар. Він називав себе:
— Недолюдком, злочинцем, вбивцею!..
Останнє самообвинувачення походило з того, що його мати, 80-літня бабуся, готуючи для нього, коли він захворів, якийсь особливо смачний і ситний суп, застудилася й заслабла.
Під час цих гострих нападів розпачу Микола Іванович кричав:
— Я великий грішник! Я вбив свою матір!
У такі хвилини навіть Аліна Леонтіївна була цілком безсила: ні благання, ні умовляння не допомагали. Єдина людина, що вміла заспокоювати Миколу Івановича, був о. Стефан Опатович, за яким і посилали в таких випадках. Тільки пан-отцеві й щастило заспокоїти своє дивне "духовне чадо".
Десять років шлюбного життя Аліни й Костомарова (Микола Іванович помер року 1885) обернулись в кумедну, смішну й жалю гідну химеру.
Подають Миколі І вановичу курячу котлетку, зроблену за всіма правилами вищого кулінарного мистецтва. Микола Іванович колупає її виделкою і, поклавши в рот малесенький шматочок, сердито бурчить:
— Самі жили. Не можна й розжувати!.. — Бурчачи й скаржачись, що "нічого їсти", Микола Іванович сердито відсовує від себе тарілку.
Аліна Леонтіївна мовчки бере в нього тарілку й виходить. Хвилин за 10-15 приносить ту саму підогріту котлетку і ставить її перед Миколою Івановичем. Він куштує. На обличчі задоволення, і він їсть усмак.
— Оце інша річ — як пух.
З приводу кожної найменшої дурниці він "гарчав білим ведмедем". То він кликав смерть, бо люлька кепсько палиться абож чубук не прочищено абож цигару не з того боку сам запалив. — "Осліп! Під три чорти усе...", то закидав Аліні її шляхетське походження, бо вона намагалась одягнути його тепліше, щоб старий не застудився:
— Шляхетські вигадки! Я мужик, не можу застудитись.
А коли застужувався і кахикав на ввесь дім з страшним харкотинням, уперто обстоював:
— Це в мене нерви, а не застуда. (У мужика — то нерви...).
Раз якось у Миколи Івановича злетіли з носаокуляри й упали на підлогу. Йому хтять їх підняти, але він кричить:
— Я сам, я сам!
Спускається на підлогу, довго мацає руками, нарешті, окуляри знаходить і одягає їх на ніс, але з підлоги не підіймається і сидить на карачках. Усі дивляться на нього, не розуміючи,в чім справа. Нарешті, він сердито кричить:
— Та поможіть же мені — я не можу встати!
Або влізло в голову Миколі Івановичу щодня міняти крохмальну сорочку.
Звичайно, після одного дня носіння сорочка зостається чистою — її підпрасують і подають йому. За кілька днів Костомаров здогадався, в чім справа, що його піддурюють, і почав уживати особливих способів: він скидає сорочку, починає топтати її ногами, м'яти, бруднити, посипати попелом і недопалками з попільнички.