— Аліно!
— Миколо Івановичу!
Вона приятельськи простягла йому руку. І він, буквально, припав до її руки й заплакав "навзрид", як дитина. Ця сцена так зворушила дітей, що вони вийшли з кімнати, щоб сховати своє хвилювання й сльози.
Микола Іванович і Аліна лишилися насамоті. Аліна взяла його за руку і з ніжністю розглядала старого друга.
— Він і не він!..
Вигляд збентеженого, в збудженні дорогого дідуся і сум за минуле лягли важким тягарем на серце Аліні. Серце стиснулося... Було надто важко бачити Миколу Івановича старим, сивим, беззубим дідом, що шамкає і по-дідівськи зігнувся. Аліна стримала сльози і, присуваючи йому крісло, сказала спалим од хвилювання голосом:
— Що робити! Життя одійшло! Жадними сльозами не повернем минулого.
Так, життя одійшло!.. Від молодости не лишилось нічого, окрім згадки й такого гострого й тривожного почуття даремности життя, себе,справ і днів. У плині часу непомітно розтануло життя, і тільки десь у глибині, пронесене через роки, лишилось і жевріло давнє незмінне й утішне почуття.
Декілька хвилин минуло в мовчанні. Обидва мовчали, нездібні вимовити слово. Вони споглядали один одного. Торкаючись руки рукою, один одному посміхались.
Нарешті, Микола Іванович сказав:
— Твої діти пішли звідси. Зазнайом мене з ними! Аліна гукнула дітей. Усі троє ввійшли в кімнату й сіли
коло матері. Микола Іванович уважно вдивлявся в них. Звернувшись до Аліни, запитав:
— Як їх звуть? Як по-батькові? Скільки років кожному?
Схоплював риси подібности — десь прокидався пізній жаль... Найменшу дівчинку, Соню, він притягнув до себе, обійняв її і повільно гладив своєю сухорлявою, шорсткою, старечою рукою м'яке, світло-каштанове волосся і вузенькі плечики десятилітньої дівчинки.
Миколі Івановичу сподобалася ця дівчинка з рожевими свіжими щоками й синьо-зеленуватими,"аквамариновими" очима. Він полюбив її, розумну, жваву, насмішкувату і гостру на язик дівчинку, і це "мале" частенько потім глузувало з Миколи Івановича й жартувало з ним.
Тоді й Аліна звернулась до Миколи Івановича з запитанням:
— А твої діти?
Він відповів, що в нього нема ані дружини, ані дітей. Він самі
Відповідь прозвучала як визнання. Біль визнання обпік її.
— А матушка здужає? — переривистим голосом спитала Аліна, ніби щось зобов'язувало її запропонувати таке запитання, що могло схвилювати й Миколу Івановича, коли б матері не було в живих.
Він відповів:
— Слава Богу здужає.
Нервове збудження охопило Аліну, вона тремтіла, як у гарячці. Вона була в знемозі. Дочкам вона сказала:
— Я хочу заспокоїтись. Тимчасом ви розкажіть Миколі Івановичу про себе, про наші Дідівці, про поїздку.
Аліна закрила очі.
Трохи заспокоївшись, вона згадала про свої обов'язки господині, про чай.
— Оце гаразд! Запрошували гостя на чай і зовсім за чай забули.
Перейшли до їдальні. Аліна розливала чай, частувала, припрошувала. Тоді ж зауважила Миколі Івановичу, що його чекали з чаєм на сьому годину. На цю годину, за деревенським звичаєм, приготовили чай і саме тоді й чекали на його приїзд. Отже, тепер він має пити холоднуватий чай. Хай дарує — це за його власною провиною.
Микола Іванович розсміявся. Він пояснив, що в петербуржців дев'ята година вечора, коли він приїхав — то найраніша година для чаю.
До того ж він їздив удень по Києву, милуючись з його краєвидів, дивуючись, як поширився й змінився Київ за останню чверть століття. А ввечорі він поїхав до університету, де відбувалося попереднє засідання членів Археологічного з'їзду, який передбачено скликати наступного 1874 року. Коли читали проектовану програму з'їзду, Миколі Івановичу подали записку. Ледве подивившись на конверт з адресою, він відразу пізнав Алінину руку і швидко почав прощатись з присутніми.
Багатьом було відомо, що Костомаров розшукує свою давню наречену.
М. В. Юзефович, жартуючи, запитав:
— Яке таке billet doux одриває нашого шановного історика від ученого засідання?
Та Миколі Івановичу було не до жартів, і він поїхав з університету просто до Аліни на Фундуклеївську вулицю.
Микола Іванович жартував з дітьми, розповідав веселі історії, згадував різні пригоди й епізоди з власного життя. Було весело, лагідно й легко. Час летів непомітно.
Подивившись на годинника, Микола Іванович затурбувався:
— Як пізно!.. Діти всю ніч їхали, потомились, а я сиджу.
Встали з-за столу, почали прощатись. Прощаючись з дітьми, Микола Іванович перецілував їх, а тоді...
Микола Іванович зрадив би себе, коли б востаннє не зробив чогось особливо химерного. Чи міг він тепер, при першій зустрічі після двадцятишестилітньої розлуки не сказати несподіваного, — він, що все життя своє прожив у полоні неживих абстракцій?!
Він звернувся до Аліни. Він узяв її за руку і, міцно стиснувши, з підкресленою урочистістю чітко й твердо сказав:
— Поїдемо завтра вінчатись, Аліно Леонтіївно?
Це було так несподівано, що Аліна не втрималася й розсміялася.
Вона взяла його голову в обидві свої руки, притягнула до себе й поцілувала в чоло: милий, смішний дивак!
— Що це ви, Миколо Івановичу, хіба ж ви забули, що завтра 6 серпня, Спаса, Успенський піст. Та мені лікарів треба, де там вінчатись.
Допитливо й мовчки подивився Микола Іванович у вічі Апіні, а тоді й сказав:
— Я зовсім забув про це. А чи можна в такому разі нам завтра ввечорі проїхатись по городу в одкритій колясці? Погода чудесна.
— Певне можна! Поїдемо!
Увечорі 6 серпня Аліна й Костомаров їздили по городу. Вони одвідали всі місця, з якими в них було поєднано спомини про давноминулі часи. Вони їздили, і ніщо не одривало їх один від одного, ніби вони гуляли в лісі вдвох насамоті й ворушили опалі осінні листя. Вони згадували минуле.
Микола Іванович іноді цілував її руку, й сиве волосся бороди лоскотало тоді їй долоню. Вона нахилялась над ним, щоб прошепотіти:
— Бідний, дорогий друг!
Тепер він ні про що не жалкував: його було винагороджено за всі страждання минулих літ. Після довгого мовчання вона сказала:
— Усе одно ми по-справжньому кохали один одного.
— Не належавши один одному.
— Може бути, так і краще! Наше кохання було таке міцне, що пережило таку довгу розлуку.
Заїхали в Лавру, зайшли до церкви, слухали мелодійний передзвін курантів у вечірньому прозорому повітрі, тоді пройшли до могил Кочубея й Іскри, і Микола Іванович прочитав епітафії на їхніх надгробках. Потім поїхали по інших частинах міста, проїхали повз будинок на схилі Андріївської гори, що в ньому їм не судилося жити, і на 9 годину вечора були вже вдома, за чайним столом.