Микола Іванович не помітив Аліни, він не звернув на неї жадної уваги, дарма, що Аліна, зрівнявшись з ним, спинилась. Він промайнув, пробіг, поспішаючи, хапливий і неуважний.
На мить зустрілись і за коротку мить розминулися знов. Аліна рвонулась, щоб наздогнати, спинити, сказати. Рвонулась і стала.
Порив обірвався. Від безсилої слабкости тремтіли руки й похололи пальці. Розірвана несподіваність зустрічі замкнулась в хворому, тупому, глухому мовчанні. Аліна відчула, що слова були б надто важкі й що мовчання для неї тепер приймовніше й легше.
Аліна стояла й дивилася вслід Миколі Івановичу, аж доки він не зник серед метушливого натовпу.
Що він? Одружився чи може на все життя так і лишився вірний свойому єдиному коханню? Знайшов у шлюбі щастя чи, може, він нещасливий у шлюбі; нещасливий і живе, згадуючи й жалкуючи про своє колишнє кохання?
В Аліні прокинувся гіркий жаль нездійснених бажань, викреслених почуттів, запереченого кохання. Усе, що поринуло в плині часу, знов ожило, знов жило. В хвилинному побаченні тонким і несподіваним вузлом минуле, що могло бути відмінне, інше, не таке, зв'язалось з сучасним.
Зустріч роз'ятрила колишній біль. Аліні бракувало сміливости знов торкнути давніх, загоєних ран, ще раз пережити минуле. Хіба ж свого часу не всі обвинувачення було сказано й не всі виправдання з'ясовано?
Схоплена поривом нудьги, повернулась Аліна до себе на помешкання. Вона розповіла чоловікові про зустріч. Марко Дмитрович Кисіль був гарна й лагідна людина. До Аліни він ставився з м'якою ласкавістю.
Він зробив їй докір.
— Миколі Івановичу, — сказав Марко Дмитрович, — було б дуже приємно, коли б ти гукнула його. Він не відмовився б одвідати тебе.
Минуле — завжди тільки минуле! Він не розумів, що для Аліни це минуле ще й зараз було надто "горесно і трудно".
— Навіщо ворушити колишній біль? — відповіла Аліна. — Навіщо ворушити давні рани? Коли б я довідалась, що він не має своєї родини абож що він одружився і не зовсім щасливий в свойому шлюбі, то і йому і мені було б надто прикро. Ні, я не хочу й не можу говорити з ним. Я подивилась на нього, як на дорогу моїй душі пам'ятку минулого, і... кінець!
Ще за рік перед цією випадковою зустріччю взимку року 1862-63, коли Аліна жила з своїм чоловіком у Києві, де лікувалась, до її рук потрапила згадка про Миколу Івановича.
Одна з знайомих київських дам, що одвідувала Аліну, якось спитала її:
— А чи знаєте ви, Аліно Леонтіївно, що в київських книгарнях виставлено книжечку — новий твір Миколи Івановича, присвячений вам?
Аліна відповіла, що поспішить придбати цю книжку.
Чоловік її, Марко Дмитрович тоді ж поїхав до книгарні й привіз книжку. Це була драма "Кремуцій Корд". На другій сторінці Аліна прочитала присвятний напис:
"Присвячується незабутній А. Л. К. на згадку 14 червня року 1847".
Це була дата їхнього останнього побачення, що відбулося в вітальні коменданта Петропавлівської фортеці І. Н. Скобелева. Отже, Аліна одержала дорогоцінний доказ,що, незважаючи на 15 літ,які минули з часу їхньої розлуки, Микола Іванович ще й досі зберіг за неї добру пам'ять.
Перед текстом драми "Кремуцій Корд" є епіграф з Міцкєвічевої поеми:
Lecz dotgd w mojem zachowa+as tonie, Tez same oczy, twarz, postawç, szaty: Так motyl piekny, gdy w byrsztyn utonie, Na wieki catg zachowuje postac-...
(До цього часу в грудях моїх ти збереглась Та сама: очі, обличчя, постава, шати: — Метелик дивний так в бурштині Навіки цілу заховує постать).
XVIII
Ще минули роки.
Костомарову вже далеко за 50. Життя було прожито, й від життя лишилася тільки втома, нудьга й байдужість. Микола Іванович помітно постарів, хандрив, нудьгував, легко стомлювався, до всього, що не траплялося, ставився з глибокою апатією, навіть у дивацтвах своїх не проявляв своєї колишньої задерикуватости й захоплень.
Цілими годинами він лежав у свойому кабінеті з люлькою в зубах (зубів у нього було замало) та з котом Ваською на животі. У кабінеті було тепло — Микола Іванович наказував палити груби навіть у теплі дні, він любив, щоб у нього в кімнаті було напалено, як у лазні. В цій оранжерейній душній атмосфері, лежачи на канапі, посмоктуючи люльку, він дрімав під сонне муркотіння кота.
За це лежання Данило Мордовець "шкилював" з Миколи Івановича. Та на всі жарти, уїдливості, карикатури Микола Іванович з байдужою втомою відповідав:
— Нема що робити!.. Не знаю, що писати!..
З апатією він стежив за виданнями актів Археографічної комісії, а сам не робив нічого, навіть нікуди не ходив, окрім хіба зоологічного саду, де його цікавили різні антилопи, яґуари, "звірушки", як він називав їх.
"Звірушки" лишилися для нього єдиною втіхою в житті, все інше здавалося йому прикрим, небажаним і непотрібним: книжки, рукописи, коректи, полеміка, диспути, дискусії, розмови з видавцями, пропозиції від часописів, повістки на засідання, праця в архівах, задумані статті, нездійснені розвідки.
Найбільш з усіх "звірушок" полюбився Миколі Івановичу козел, що замінив у зоологічному саду "козла-кандіота". Може Микола Іванович полюбив цього козла саме через те, що був цей козел такий же сердитий, відлюдкуватий, похмурий і вередливий, як і він сам.
З козлом Костомаров приятелював. Вони знали один одного й один одному подобались. Микола Іванович завжди приносив для козла в кишенях свого пальта французькі булки.
Козел підходив до перекладин загородки, поволі, боком, недовірливо. Обдивлявся Миколу Івановича круглим, білявим оком, обнюхував запропоновану булку, трусив бородою, тоді тягнув булку з рук і починав жувати. Жував козел булку мляво, з похмурою зневагою, ніби з примусу. З'ївши, сердився і дратувався, як катаральний гемороїдальний дід. Він сердився, нахиляв роги й намагався забодати. Що більше сердився козел, то більше сміявся Микола Іванович, — люлька в його руках танцювала, він захлинався від сміху, сива борідка його тремтіла й беззубий рот розкривався в спазмах реготу.
Своє захоплення Микола Іванович ділив з малими дітьми, що веселим натовпом купчились коло загородки з козлом.
Він сміявся з такою непідробленою веселістю, що діти обертались до нього і, зацікавившись уже не козлом, а цим кумедним, сивим, розпатланим, в золотих окулярах дідуганом, питали в матері чи гувернантки: