– Які ж?
– Це-е-е … Я не можу тобі сказати.
– Чому не можеш? – здивувалася.
– Я не можу тобі і цього сказати, – Роман залишався серйозним. – Це теж заборонено! Прощавай до літа!
– До літа … – журливо і здивовано відізвалась Аліна.
Він підстрибнув і … зник. Тільки сріблястий дим закурів. Єдине, що зосталося від Романа, – це невеликий, згорнутий вчетверо папірець, який переливався і відблискував різнокольоровими барвами. Аліна розгорнула його – чотири кути папірця миготіли смарагдовим, червоним, золотистим та сріблястим сяйвом. Поволі на папірці з’являлися літери. Аліна хутко прочитала: "Якщо хтось візьме в руки цей папірець, його власника буде покарано через чотири дні!" Літери зникли.
– Що я накоїла?! Що тепер буде з Романом?
Аліна кинула на підлогу папірець, але знову підібрала. "Не можна, щоб хтось інший брав його в руки – може, цей ворожий клаптик має якусь чарівну силу?" – роздумувала дівчинка.
І подзвонила у двері.
Розділ ІІ. Невідомість
"Кого не вабить невідомість,
Неначе загадка німа!
Не розпитаю, а натомість
Полину я туди сама!" – занотувала в записничок Аліна, передчуваючи щось незвичайне.
У школі без Роми було дуже нудно. Дівчинка, щоправда, отримала дві десятки і одну одинадцятку. Та ось навчальний день добіг кінця.
– Додому! Швидше!
Аліна кулею влетіла в кімнату, замкнула двері і гепнулась на диван, прихопивши іграшкового плюшевого ведмедика з чорними пронизливими очима-намистинками – Фімку.
"Якщо розпитати Рому про папірець? Ні, він, невідомо де, та й чи признається? А якщо самій спробувати врятувати хлопця? Але ж я навіть не знаю, де він живе. У записці вказано час – чотири дні. Це означає, що його власника буде покарано другого червня. Ой! Ще ж лишилося тільки три дні!" – думала Аліна з жахом.
Наступного дня в школі з дівчинки знову, як це бувало частенько, кепкували, але Аліна не зважала – вона думала про загадкового нового знайомця. Повернувшись додому, взяла записник і почала занотовувати:
1. Дізнатися, де живе Рома.
2. Хто створив папірець?
3. Врятувати Рому.
Аліна знала, що все це просто неможливо виконати, але треба!
На вечерю був вишневий компот із сирними канапками – улюблена їжа Аліни. Вона глянула на стіл, де все це стояло, і відвернулася. Мама запропонувала оладки із суничним варенням, але дівчинка відвернулася й від цього, їй зовсім не хотілося їсти. Мама зітхнула і вийшла з кімнати. Аліна тихцем вимкнула світло, лягла спати.
Завтра ж перший день літа!
Коли Аліна прокинулася вранці, то побачила загадкового хлопця. Може, це їй сниться? Роман сидів на столі і хвацько грався трьома тенісними м’ячиками – жонглював.
– Привіт! Як спала? – запитав жонглер. – До речі, мене звати не Рома, а Хлоє!
Аліна чомусь не звернула на ці слова жодної уваги:
– А-а-а… А що ти робиш у мене в кімнаті? – запитала.
– А… я? Чекаю, поки ти прокинешся! – посміхнувся Хлоє.
– До речі, гарно виходить! – похвалила жонглювання.
– А-а-а, це? – глянув на білі м’ячики.
– Слухай, мені треба з тобою серйозно поговорити, – поважно мовила Аліна.
– Про що? – з лиця Хлоє не сходила жартівлива усмішка.
– Про чарівний клаптик, – сказала вона.
– Про чарівний клаптик? То він у тебе? – з лиця Хлоє веселість мов вітром здмухнуло. – А я його шукаю.
– Так он він, – Аліна кивнула в бік канапи. – Коли ти зник, клаптик випав із твоєї кишені. Я його розгорнула, і на ньому з’явився напис про те, що, коли хтось його візьме в руки, на тебе чекає покарання. Потім букви зникли! Розкажи, що це означає! Тільки чесно!
– Я не можу, – спробував відмовитися хлопець.
– Хлоє, прошу! – благально подивилася в очі співрозмовника дівчина.
– Ні, ні!.. – правив своєї Хлоє.
– Будь ласка, – повторила Аліна і посміхнулась.
– Ну, гаразд, – погодився хлопець, – ти сама все побачиш. Вбирайся, а я зачекаю на балконі.
За кілька хвилин Аліна гукнула:
– Рушаймо!
Хлоє взяв руку дівчинки в свою і спокійним розміреним кроком підійшов до канапи, підняв різнобарвний клаптик і поклав його до кишені. Потім сказав: "Олдо ол інріко од Рондо!" Перед очима дітей замерехтіло, заблискотіло – вони линули через час і простір. Нарешті, зупинка і... тверда земля під ногами.
Розділ ІІІ. Таємниця папірця
У дружбі розцвітає серце!
Вона перемагає зло.
Із лопуха, а не з відерця
П’єш воду. В Рондо це було.
– З прибуттям у Рондо! – привітав Хлоє.
Уся земля була всіяна дрібними барвистими квітами. У Рондо буяла весна. Дерева були високі і розлогі. У найближчому виднілося дупло, з якого виглядала весела біляча мордочка. По ліву руку темнів стіною ліс, по праву – сяяло безкрає синє озеро з дзеркальним дном, яке просвічувалося крізь прозору, як сльоза, воду.
Хлоє з Аліною пройшли до берега, де ніби чекав на них довгий, але вузький човен. У човні сидів худенький білявий хлопчик у зелено-синій курточці.
– Олін, окко онів? – запитав Хлоє.
– Олін, окко, – відповів хлопчик.
– Сідай! – скомандував Алінин друг.
Хлопчик подав руку Аліні, і та сіла. За нею до човна стрибнув Хлоє.
Вони пливли, а під водою рухалися золотисті рибки, та так, ніби в них були вмонтовані маленькі моторчики! Рибки віддзеркалювались у дні озера, і тому здавалося, що вони мали своїх двійників.
– Ромо, – запитала Аліна, – якою мовою ви розмовляли?
– Хлоє, – поправив друг. – Це прадавня мова народів чотирьох країн – Рондо, Мано, Ур та Кіото. Кожне слово цієї мови має магічну силу!
Діти вийшли на берег. Неподалік височіла похмура споруда.
– Це будівля суду, – пояснив Хлоє.
– Слухай, – знову заговорив він, – зараз мене тут судитимуть, – і вказав на споруду. – Мають покарати, хоча я не знаю, як саме. Якщо вони присудять посадити мене до в’язниці, розірви чарівний клаптик на чотири частини, смарагдовий укинь в озеро, а червоний підпали, щоб він повністю згорів. Потім жовтий кинь на землю і притопчи його ногою. А далі увійди до зали засідань суду і підкинь вгору останній білий клаптик паперу. Але ж будь уважною, не переплутай послідовність та колір папірців, адже кожний клаптик символізує стихію, пору року, сторону світу, почуття та чарівного звіра, бо якщо ти внесеш плутанину, то закрутиш вихор подій в іншому напрямку. Зрозуміла?