Здавалося, що павичі на червоних шпалерах можуть спричинитися до жаских і кошмарних снів, але Вільярі ніколи не примарилася страхітлива альтанка, сплетена з живих павичів. Над ранок йому завжди снився сон однакового змісту, але з дещо різними подробицями. Двоє чоловіків і Вільярі заходили з револьверами до його кімнати, або нападали на нього на виході з кінематографа, або були, всі троє, тим незнайомцем, який його штовхнув, або з сумними обличчями чекали на нього в патіо й, здавалося, не впізнавали його. Наприкінці сну він діставав револьвер із шухляди столу (він і справді держав напоготові в тій шухляді заряджений револьвер) і стріляв у тих людей. Ляскіт пострілу його будив, але завжди це був сон, і в наступному сні напад на нього повторювався, і в наступному сні йому знову доводилося вбивати їх.
Одного туманного липневого ранку його розбудила присутність поруч людей (а не рипіння дверей, коли їх відчиняли). Високі в сутіні кімнати, дивно розмиті цією сутінню (у його кошмарних снах вони були окреслені чіткіше), насторожені, нерухомі й терплячі, з опущеними головами, так ніби вага зброї примушувала їх нахилитися, Алехандро Вільярі та якийсь незнайомець нарешті відшукали його. Він знаком попросив їх зачекати й повернувся обличчям до стіни, ніби знову збираючись заснути. Чи він зробив так, щоб розбудити співчуття в людей, які прийшли його вбити, чи тому, що набагато легше пережити жахливу подію, ніж без кінця уявляти її й чекати, чи – і це найімовірніше – для того, щоб убивці стали сном, як було вже стільки разів у цьому самому місці, в цей самий час?
Але надію на таке урвали постріли.
Людина на порозі
Біой Касарес привіз із Лондона дивний кинджал з трикутним лезом і руків'ям у формі Н, і наш друг Крістофер Дьюї з Британської Ради сказав, що така зброя досить поширена в Індостані. Сказавши це, він визнав за потрібне згадати й про те, що йому довелося там працювати, в період між двома війнами. (Ultra Auroram et Gangen[259], пригадую, сказав він латиною, переінакшивши вірш Ювенала{475}.) З історій, які він розповів того вечора, я наважуся запропонувати вашій увазі одну. Спробую переказати її дослівно: нехай убереже мене Аллах від спокуси додати до неї бодай якісь випадкові штрихи або підсилити, запозиченнями з Кіплінґа, екзотичний характер оповідання. Було б шкода втратити його стародавній і невибагливий присмак, либонь, подібний до присмаку оповідок "Тисячі й однієї ночі".
Точна географія подій, про які я хочу розповісти, важить мало. Зрештою, хто в Буенос-Айресі спроможний відчути різницю між такими назвами, як Амріцар або Удг? Отже, досить буде сказати, що в ті роки в одному мусульманському місті виникли заворушення й центральний уряд послав туди для наведення порядку одного сильного чоловіка. Це був шотландець зі славетного клану воїнів, він носив традицію насильства у себе в крові. Лише один раз довелося мені його бачити, але ніколи не забуду я те чорне волосся, випнуті вилиці, хижий ніс і чуттєвий рот, широкі плечі, могутню статуру вікінґа. Девід Александер Ґленкерн – так називатиму я його сьогодні у своїй оповіді – одним своїм виглядом, як мені здається, уселяв страх; вистачило повідомлення про його приїзд, аби заспокоїти місто. Та це не завадило йому вдатися до рішучих заходів і видати кілька суворих декретів. Минуло кілька років. Місто й округа жили в мирі; сикхи й мусульмани облишили давні чвари, аж раптом Ґленкерн зник. Природно, пішла чутка, що його викрали або вбили.
Я довідався про це від свого начальника, бо цензура була сувора й газети нічого не писали про зникнення Ґленкерна (наскільки мені пригадується, вони не прохопилися про це й словом). В одному прислів'ї говориться, що Індія більша, ніж цілий світ; Ґленкерн, хай і всемогутній у місті, куди його призначили наказом, який підписало високе начальство, був звичайним гвинтиком у трибах величезної імперської машини управління. Розслідування, яке провадила місцева поліція, ніяких результатів не дало. Мій начальник подумав, що приватної особи люди остерігатимуться менше, й вона зможе досягти більшого успіху. Й днів через три-чотири (відстані в Індії дуже великі) я без найменшої надії блукав вулицями загадкового міста, яке проковтнуло людину.
Я майже відразу відчув, що існує безконечно широка змова, яка має на меті приховати долю Ґленкерна. "У цьому місті немає жодної живої душі, – так думалося мені, – яка не знає цієї таємниці і яка не присяглася зберігати її". Більшість тих, до кого я звертався з розпитуваннями, демонстрували цілковиту необізнаність – вони не знали, хто такий Ґленкерн, ніколи його не бачили, ніколи про нього не чули. Інші, навпаки, бачили, як лише чверть години тому він розмовляв з таким-то, й навіть зголошувалися провести мене до будинку, в який ці двоє увійшли й у якому про них, звичайно ж, нічого не знали або який вони щойно покинули. Одному з таких безсоромних брехунів я врізав доброго ляпаса. Свідки цієї сцени розділили моє обурення і тут-таки вигадали нову брехню. Я нікому не вірив, але мусив вислуховувати їх. Одного вечора мені підкинули конверт із вузенькою смужкою паперу, на якій було написано адресу…
Коли я добувся туди, сонце вже заходило. То був квартал бідного простолюду. Дім був низенький, і з хідника я побачив цілу низку незамощених патіо, а в глибині якесь світло. В останньому патіо відзначали (я не знаю яке) мусульманське свято. В дім увійшов сліпий, тримаючи в руках лютню з червоного дерева.
Біля моїх ніг, нерухомий, мов якась неодухотворена річ, сидів навпочіпки дуже старий чоловік. Я розповім, який він був, бо це важливо для моєї історії. Роки присадили й відшліфували його, як відшліфовує вода камінь або людське покоління – той або той афоризм. Його одіж складалася з довгих лахмітних клаптів, чи мені так здалось, а тюрбан, який обмотував йому голову, був іще одним таким клаптем. У сутінках він обернув до мене своє темне обличчя з дуже білою бородою. Я не став робити ніякого вступу й напрямки запитав у нього про Девіда Александера Ґленкерна, бо вже втратив усяку надію. Він мене не зрозумів (можливо, не почув), і мені довелося пояснювати, що це суддя і що я розшукую його. Кажучи це, я відчув, як безглуздо звертатися з такими розпитуваннями до цього стародавнього діда, для якого все сучасне – ледь чутний неясний шум. "Цей чоловік міг би розповісти про Повстання або про Акбара{476}, але не про Ґлекберна", – подумав я. Те, що він мені сказав, підтвердило мою підозру.