Після смерті під дією розкладання обличчя мерця набуває своїх колишніх рис. На якомусь етапі цього процесу в ту ніч шостого червня, яка так мене схвилювала, Теодоліна Вільяр мовби в чудодійний спосіб стала такою, якою вона була двадцять років тому; риси її обличчя набули того владного виразу, який надають гординя, гроші, молодість, свідомість того, що ти перебуваєш на самій вершині ієрархії, брак уяви, обмеженість, тупість. Я думав приблизно так: жоден із виразів цього обличчя, яке так мене хвилювало, не залишить у моїй пам'яті такого глибокого сліду, як цей; тож нехай він буде останнім, якщо зміг бути першим. І я покинув її там, застиглу між квітів, у той час як її обличчя за допомогою смерті робилося все зневажливішим. Була десь друга година ночі, коли я вийшов. На вулиці ряди низеньких, здебільшого одноповерхових будинків, які я й сподівався тут побачити, набули того абстрактного узагальненого вигляду, якого вони звичайно набувають уночі, коли темрява й тиша роблять їх іще простішими, ніж вони є. Я пішов собі, сп'янілий від майже імперсональної жалості. На розі вулиць Чилі й Такуарі я побачив відчинену крамничку. В тій крамничці, на моє лихо, троє чоловіків грали в карти.
У фігурі, яка називається оксиморон, до слова приєднується епітет, що начебто суперечить значенню цього слова; так, гностики говорили про темне світло; алхіміки – про чорне сонце. Повернутися з мого останнього візиту до Теоделіни Вільяр і випити каньї в брудній крамничці було для мене своєрідним оксимороном. Спокушало мене передусім те, що це було грубо й легко. (Та обставина, що тут грали в карти, побільшувала контраст.) Я попросив апельсинової каньї. На здачу мені дали Загір. Я подивився на нього й вийшов на вулицю – здається, мене починало тіпати, як у лихоманці. Я подумав про те, що немає такої монети, яка не була б символом безлічі тих монет, що виблискують в історії та в казках. Я згадав про обол, який платили Харонові за перевіз у царство мертвих; про обол, який просив Велісарій{453}; про тридцять Юдиних срібняків; про драхми куртизанки Лаїс; про старовинну монету, яку запропонував один із тих, що спали в Ефесі; про світлі монети чарівника з "Тисячі й однієї ночі", які потім перетворилися на паперові кружечки; про невичерпний динар Ісаака Лакедема{454}; про шістдесят тисяч срібних монет, по одній за кожен вірш епопеї, які Фірдоусі{455} повернув цареві, тому що вони не були золотими; про золоту унцію, яку Ахав{456} звелів прибити на щоглі; про флорин Леополда Блума{457}, що не повернувся до нього; про луїдор, який виказав поблизу Варенна Людовіка Шістнадцятого, позаяк саме він був викарбуваний на тому луїдорі. Наче уві сні думка про те, що всяка монета навіює такі незвичайні асоціації, видалася мені глибоко, хоч і непоясненно, важливою. Я йшов усе швидше й швидше через безлюдні вулиці та майдани. Втома примусила мене зупинитися на розі однієї з вулиць. Я побачив вичовгану залізну браму, а за нею – чорні й білі плити паперті церкви Непорочного Зачаття. Блукаючи містом, я зробив коло й був тепер за один квартал від тієї крамнички, в якій мені дали Загір.
Я повернув за ріг; темрява огортала дім, і я зрозумів, що крамничка замкнена. На вулиці Бельграно я сів у таксі. Спати зовсім не хотілося; перебуваючи в стані якогось дивного запаморочення, майже щасливий, я думав про те, що немає нічого менш матеріального, аніж гроші, адже кожна монета (скажімо, монета в двадцять сентаво) є насправді цілим розмаїттям варіантів майбутнього. "Гроші абстрактні, – повторив я подумки, – гроші – це те, що буде". Вони можуть стати пікніком на лоні природи або музикою Брамса, можуть перетворитися на мапу, на шахи, на чашку кави, на слова Епіктета{458}, які навчають зневажати золото; це Протей – ще мінливіший, аніж Протей з острова Фарос. Це час непередбачуваний, час Берґсона{459}, а не застиглий час ісламу або стоїків. Детерміністи заперечують, що у світі існує бодай одна окрема подія, тобто така, яка може відбутися сама по собі; монета ж символізує свободу нашої волі. (Я й гадки не мав, що всі ці думки снувалися з метою якось захиститися від Загіра й були першим виявом його демонічного впливу.) Я заснув посеред цих настирливих і невідчепних роздумів, і мені приснилося, що я – монети, які стереже грифон.
Наступного ранку я вирішив, що вчора був п'яний. І все ж вирішив позбутися монети, яка так мене турбувала. Я подивився на неї; на ній не було нічого особливого, крім кількох подряпин. Закопати її десь у саду або заховати в бібліотеці було б найпростіше, але я хотів опинитися поза її орбітою. Я волів розлучитися з нею. Того ранку я не пішов ані до церкви, ані на кладовище, натомість поїхав на метро до площі Конституції, а звідти – на Сан-Хуан і Боедо. Бездумно вийшов на станції Уркіса й попрямував спочатку на захід, потім – на південь; умисне не обираючи дороги, кілька разів завертав за ріг і на одній з вулиць, що, як мені здалося, нічим не відрізнялася від інших, зайшов до першого-ліпшого шинку, попросив порцію каньї й розплатився Загіром. Вікна шинку були задимлені, а я ще й очі примружив; тому мені не вдалося розгледіти ані номери будинків, ані назву вулиці. Того вечора я прийняв таблетку вероналу й заснув спокійно.
До кінця червня я розважався тим, що писав фантастичну новелу. Я вставив у неї кілька загадкових перифраз (так замість слова "кров" говорилося "вода з меча", а замість слова "золото" – "лігво змія") і написав її від першої особи. Оповідач – аскет, який відмовився від спілкування з людьми й живе у глухому пустельному місці. (Назва того місця – Ґнітагейдр.) За чистоту душі та за невибагливе життя, яким він живе, багато людей вважають його ангелом; це, звичайно ж, прикре перебільшення, бо немає людини, вільної від гріха. Щоб не ходити далеко, він сам же таки відрубав голову своєму батькові; щоправда, той був знаменитим чарівником, який за допомогою своїх чарів заволодів величезним скарбом. Відлюдник присвятив своє життя тому, щоб уберегти цей скарб від безумної жадібності людей, – і вдень, і вночі він оберігає його. Та скоро – можливо, й занадто скоро – його пильній службі настане кінець. Зорі відкрили йому, що вже викуваний меч, який урве її навіки. (Ім'я того меча – Ґрам.) Усе більш і більш вишуканим стилем нахваляє він блиск і гнучкість свого тіла; то неуважно згадує про якусь луску, то каже, що скарб, який він охороняє, – це блискуче золото й червоні кільця. В кінці ми довідуємося, що аскет – це змій Фафнір, а скарб, на якому він лежить, – це скарб Нібелунґів. Поява Сіґурда уриває розповідь.