Острівець лежав як на долоні. І було його всього кілометрів зо три. Вигорблений посередині, поплямований білими латками піску та ще смарагдовими заростями чагарників, суходіл полого нижчав з країв, непомітно зливаючись з поверхнею води, немов хвиля, що піднялася високо та й скам’яніла навіки.
Під ногами шурхали невеличкі краби, лякливо ховаючись у кущі, та подекуди траплялися пухнасті, з чорними обідками навколо очей олуші – тутешні птахи. Рослинність дивувала одноманітністю: ріденька й чахла – не рівня тропічним заростям. Схожі на фікуси деревця. Непримітні, ніби петрів батіг, стеблинки дрібненькими, блідо-ліловими квіточками витикалися з піску.
– Геологічний вік острова порівняно молодий, – пояснив Канаєв. – Таких островів на планеті вдень з вогнем не знайдеш. Він виник внаслідок вулканічної діяльності землі, згодом обріс коралами, які й підняли його на кілька метрів над рівнем моря. Тут немає постійної рослинності, флора в зародковій стадії і складається з випадкових рослин, насіння яких принесли з малайського архіпелагу морські течії.
Я подався до каланчі, що височіла ліворуч од місця висадки.
Хлопці наші, видно, давно сюди прийшли – вони сиділи на піску в колі остров’ян і за допомогою жестів про щось жваво розмовляли.
Перед навісом, спорудженим з почорнілих дощок, – хижка, в якій мешкали остров’яни, – було вимуровано невеличкий олтар. "Набожні", – майнула думка, і я пильніше став його розглядати. В ньому стояла висічена з коралової брили матір божа, з багатьма янголами й херувимами обабіч. Хоч біблейський сюжет споруди сягав глибини віків, каменяр, порушивши заповідь божу про невтручання людини в створене всевишнім, багато чого додав од себе. Його божа матір була схожа на одну з тих сучасних дівиць, які над усе ставлять моду. Гінкий стан богородиці облягала куца, вище колін спідничка, нафарбовані губи широко розтулені, декольте оголювало пишногруде тіло.
Огорожа довкола олтаря варта була цієї "святої": її зробили з порожніх, повтиканих шийками в пісок пляшок з-під віскі. Певно, на острові дуже сутужно з будівельними матеріалами або ж тут живуть великі гумористи.
Плин моїх думок порушив Касянович – він вигукнув, показуючи на мене:
– Ось хто зелену черепаху сплутав із жабою. Не соромся, – запросив, – підходь.
Я приєднався до гурту балакунів, стомлено опустившись на гарячий пісок. Остров’яни сиділи підібгавши ноги. Вольові, дещо аскетичні обличчя; в більшості на руках та ногах зарубцьовані рани. Їхні тіла лисніли коричнюватим відтінком, тією густою смаготою, що свідчить про постійне перебування людини на сонці. Хоч дехто з них за віком був уже не молодий, та всі стрункі, дужі. Я замилувався ними. Щось горде, завзяте світилося в їхніх очах – навіть натяку не було на релігійну смиренність. "Це не похмурі набожники, а великі сонцелюби!" – подумав я.
Їх тут шестеро, на цьому загубленому серед океану острові: Оніго, Саїд, Карбіер, Сінкер, Хамед, Каро. Шестеро пустельників, вихідців з Реюньйону й Мадагаскару, людей, котрих знають не поіменно, а тільки під одним номером – 976. Під цим номером у Бомбеї й Коломбо, Найробі й Таматаве відома метеорологічна станція, яку обслуговують відірвані від усього світу остров’яни. Вони сповіщають про виникнення тропічних ураганів. Та, рятуючи інших, не завжди врятовуються самі.
Про це розповів нам Каро.
– Майна ні андро! – глянувши на небо, мовив остров’янин, що по-мальгаськи означало "погожа днина". І, розрівнявши долонею пісок, намалював на ньому звивисту лінію.
Слово за словом, то жестами, то переходячи на англійську мову, розтлумачив, що тропічні урагани виникають восени між восьмою та десятою паралелями – трохи вище Тромлену. Навала збуреного повітря, зародившись десь серед океану і взявши розгін на захід, не доходить до Мадагаскару, різко повертав на південь, а далі разом з хвилями простує своїм початковим курсом – на схід. Шлях урагану графічно можна зобразити звивистою лінією, яку щойно накреслив Каро.
– У цій точці, – остров’янин показав місце, де лінія вигнулася підковою, – розташовано Тромлен, і саме тут найбільше збирається ударна сила вихору: швидкість вітру сягає за п’ятдесят метрів на секунду, здіймаються височенні хвилі.
Ураган нищить на своєму шляху все. Не минає і суходолів, особливо Тромлену та сусідніх Маскаренських островів.
Там, на Мадагаскарі, в прибережному селищі Маномпана, хижки якого розкинулись обабіч невеликої бухти, ще змалку чував Каро про всесильних велетнів, замкнутих людьми в міжгір’ї. Те місце вважають священним: ніхто не сміє туди поткнутися. Та вряди-годи забредає якийсь мальгаш. І тоді велети пробуджуються, розпрямляють плечі – аж здригається земля, і від подиху їхнього збурюється океан, виникає вітер.
Ще й понині вірять у загадкових велетнів односельці Каро. Чимало горя завдають розгнівані демони мальгашам: замулюють посіви, знищують сади, затягують у безодню човни.
– Мальгаші – марновірні діти природи. Водоймища й гори, океан і небо, – мовив Каро, – все в їхній уяві пов’язано з добрими або злими духами. Вважають, одразу після смерті людини душа її оселяється десь поруч, перевтілюючись у вертких напівмавп – лемурів. Не можна гнівити дух померлих: він керує життям людини.
Каро давно не вірить у це. Він знає: коли здригається земля – це означає, що в її розпечених глибинах виникає поштовх; збурена атмосфера, циклон, хвилює море. То лише його затуркані земляки такі звичайні явища оповивають містикою, приписують їм надприродну силу. І не дивно! Серед мальгаші в дуже мало людей з освітою. Каро – щасливий виняток: закінчив ліцей, давно вже працює метеорологом на Тромлені – острові, що колись став могилою його батькові…
Ми залишили садибу метеорологів. Геологи вирушили в глиб острова, сподіваючись найти зразки потрібних мінералів. Ті, хто був з Касяновичем, пішли вздовж південного узбережжя, як завжди, збираючи всяких жучків та комах… Решта на чолі з Каро подалися на північний схід. Нам сказали: у тій частині острова є гарні черепашки і трапляються гнізда цейлон-мідас – зелених черепах, які так налякали мене.
– Черепахи – це вже щось та значить! – вигукнув Петраченко, перескакуючи з каменя на камінь. – З дитинства мрію про них. Кажуть, мер Лондона щороку влаштовує бенкети, на яких подають суп, зварений з тутешніх черепах.