Так кілька днів борюкалися з хвилями, аж поки драга не повернулася з уловом. Отоді й дали повний уперед, лігши курсом на південь.
Я скочив у воду й побачив: крізь білу, що клубочилася, як туман, коралову каламуть проступали руді плями саргосових водоростей. Дно було нерівне, всіяне величезними валунами. Кожен – завбільшки з багатоповерховий будинок. Широкі тераси, химерні виступи й заглибини, котрі протягом тисячоліть висікав океан, створювали враження, ніби тут затонули якісь напівміфічні міста.
На всьому лежало тавро забуття. Та коли набігала хвиля і прибій, скуйовдивши, розгойдував синьо-зелені довгасті пасма порослої на підводних урвищах трави макроцистис, запустіння раптом зникало і мертве місто починало жити своїм, схованим від стороннього ока, життям. Це було справжнє підводне царство, як то оповідається у казках: дивовижні риби, краби-клишоноги, граціозні, з довгою фатою медузи… "Витязь" став на якір за кілька кабельтових од берега. І ми тепер човном наближалися до суходолу.
Після Маскаренської улоговини хотіли було пересікти підводний, теж Маскаренський, мало досліджений хребет, побувати на розташованому там архіпелазі Каргадос-Карахос. Але висадитись не наважилися.
– Останній з півночі в цьому архіпелазі острівець Альбатрос, до якого шапкою докинути, – сказав капітан. І всі, хто стояв на палубі, побачили низинний, порослий чагарями суходіл, мало обстежений, але висадка там неможлива.
Ми повернули на захід, майже впритул підійшовши до острівця Тромлен.
На березі наш човен помітили. Кілька остров’ян кинулись у воду. Переганяючи один одного, поспішили назустріч.
Коли до берега лишалося з кілометр, штурман, що був за старшого, дозволив охочим проплисти цю відстань.
Ото я й стрибонув з нетерплячки… Ворушачи ластами, легко, мов птах, повис над підводними скелями й урвищами. Як гарно в цій ласкавій, прогрітій тропічним сонцем, купелі! Воєдино зливаєшся з океанам, почуваєш себе частинкою його. Помах ласт – і ти вже в глибині або плинеш над пісками нових і нових хребтів.
Дно поволі переходило в широке, встелене бурою травою плато.
Чи то справді страх має великі очі, а чи тому," що крізь скельця маски під водою все збільшувалось удвічі, – але я жахнувся. Прямо переді мною раптом виникла страхітлива потвора. Це була небаченої величини жаба! Передніми серповидними лапами вона махала в скаламученій прибоєм воді, а голова – сплюснута голова змії, що закінчувалася дзьобом і двома лютими очима, – погойдувалася з боку, в бік на довгій міцній шиї.
Не тямлячи себе, випірнув з води.
– Рятуйте!
Голосу мого, звісно, ніхто не міг почути, бо човен уже пристав до берега, а судно бовваніло ген вдалині.
Маска зсунулась на шию, крізь трубку, яку не встиг продути, наковтався води. Що робити! Одна, дві, три… п’ять, десять жаб-велетнів горбили свої спини серед хвиль неподалік меле.
Поборовши страх, якомога спокійніше почав ворушити ластами, аби, чого доброго, не піти на дно. Так минуло не більше хвилини, поки переодягнув маску і, пірнувши та лавіруючи між жабами, поплив до берега.
Коли про все розповів хлопцям, вони розреготалися:
– Отож, не знаючи броду, не лізь у воду! А взагалі, нічого було боятися – то пливли не жаби, а морські зелені черепахи.
Та про черепах – потім. Зараз мене вабив суходіл.
Радісно було відчути під ногою земну твердь. І я не гаючись пішов у глибину острова. Уже дома прочитав про Тромлен таке: "До суходолів та рифів, що становлять небезпеку для мореплавства, належить і острівець Тромлен, розташований за 230 миль на схід од Мадагаскару, Береги його оточені рифами, над якими під час північно-західних та південно-східних вітрів виникають шалені буруни. Згідно з навігаційними даними за 1846 рік висадка на острів неможлива".
Цей клаптик суходолу, площа якого щонайбільше шістдесят гектарів, по-тутешньому зветься Піщаний острів. І недарма! Низинний берег підводиться над рівнем моря всього на кілька метрів. Об нього не раз розбивалися кораблі, і їм не було вороття. У 1761 році судно, що везло на Маврікій африканських негрів, у пітьмі вдарилося об цей низинний суходіл і потонуло. Чимало невільників врятувалося, вибравшись на безлюдний острів, де не було ні прісної води, ні їжі. З горем-бідою жили вони тут п’ятнадцять довгих років, харчуючись молюсками та черепашачим м’ясом. А в 1776 році експедиція під командуванням де Тромлена випадково натрапила на цей нікому невідомий острівець, і мореплавці знайшли там тільки сімох підстаркуватих негритянок. І – жодного чоловіка!
Незважаючи на застереження лоцій і трагічні випадки, пов’язані з острівцем Тромлен, ми все-таки висадились на нього.
З тих пір, як востаннє відвідали берег, не минуло й місяця. Умови для плавання були бездоганні: жодного разу не збурився океан, притримуючи лють, либонь, на пізніше. Хіба що в районі Південної Екваторіальної течії водокруть намагалася потерти боки "Витязю". Але не могла ж вона нас, мореплавців, закачати настільки, щоб ось тепер, коли нога торкнулася надійної тверді, перед очима все попливло й закрутилося!
Я ступив крок, другий, збираючись видряпатися по ковзькому, схожому на снігові кучугури пагорбу, та мене хитнуло, мов п’яного, з боку на бік. Перемолоті жорнами прибою уламки відмерлих коралів були не що інше, як спорохнявілий вапняк – курява, що запилючувала з ніг до голови. Астронавти, хто ступив на іншу планету, почуваються, мабуть, так, як і я нині. Цей пил, оці дивні, над якими виснуть барвисті райдуги, пагорби!.. Одначе стан невагомості був химерний: від землі я не одривався, не відскакував, а лише погойдувався.
Помітивши, як я рухаюсь, Касянович здивовано вилупив очі:
– Ти що, п’яний чи дурня клеїш?
– З-земля ходором… – крізь зуби видавив я.
Іхтіолог підійшов до мене, зупинився.
– Дитя! – виголосив патетично. – Мої риби, кинуті на палубу, почувають себе теж не гаразд. Краби, що здатні обходитись без води, і ті, витягнуті з рідного середовища, стають пришелепкуватими. А ти довго пробув під водою, бовтаючись серед черепах. Зябер у тебе немає, – він помацав моє підборіддя – ото й замакітрилася голова. Вестибулярний апарат схибив. Та не переживай – скоро мине! – Він схопив мене за руку, потягнув за собою вгору.