Якось капітан похвалив мене за гострий зір, за те, що сумлінно несу вахту. Та цього разу як не вдивлявся я в далечінь, землі не було видно. Капітан Євген Андрійович підійшов ближче, поцікавився, чи бачу щось на видноколі.
– Ні, – відповідаю.
– Що ж, – мовив капітан. – Землі таки не видно, хоч вона поруч. – І спитав – А що, морський вовче, хіба тобі не доводилося бувати на атолах?
– Ніколи, – похнюпився я.
– Отож і воно, – хитнув він головою. – Так знай: на відміну від островів, атоли відкриваються зборові буквально за кілька миль – впритул. Бо всі вони низинні, півтора-два метри над водою.
Євген Андрійович пішов, а я, присоромлений, ще пильніше став вдивлятися вдалину. Атол виник з голубої океанської імли якось несподівано. Спочатку виткнулося кілька пальм, закущилася гущавина, потім з’явилися довгоносі острівці, що звідусюди обступали тихе плесо. Це була лагуна, до якої з океану вів вузький, досить глибокий прохід, навпіл розсікаючи підводний риф, на якому й тулилися коралові острівці.
На підступах до атола ехолот засікав трикілометрові глибини, та з кожною милею вони меншали, а біля бар’єрного рифу сягали всього-на-всього кількох десятків метрів. В проході Ган, яким ми прямували до лагуни, була сорокаметрова глибина, а поруч, засвідчувала лоція, глибина сягала півтора-два метри: навіть мотобот не пройде. Що мілина, видно й без довідників: на воді проступали тьмяно-зелені плями – колонії коралів, дуже небезпечні для суден… Та ось бар’єрний риф лишився позаду. Якір ліг на дно лагуни – глибоководної улоговини, оточеної мілководдям і низинними суходолами.
Острівців було з десяток, не більше. Сюди з океану не доходять хвилі, розбиваючись об зовнішній риф. Тільки в години припливу, немов крізь шлюзи, проходами, що йдуть з півночі й півдня до лагуни, океан наповнює її водою. Затишна бухта, і ці безмовні коралові острівці – надійна стоянка. Та під час тропічних ураганів бар’єрний риф не в змозі стримати натиск океану – хвилі перекочуються через суходіл, збурюють плесо. І тоді лагуна перетворюється на пастку: смерть чекає на того, хто не встигне вийти у відкритий океан, – прибій злостиво кине судно на рифи, звідки вже немає вороття.
Та зараз тихо. З нетерпінням чекаємо наказу для висадки. Дозвіл повинен надійти з берега: без нього висаджуватися не маємо права. Султан Мальдівського архіпелагу, який мав дати дозвіл, живе на острові Мале. В його руках духовна й адміністративна влада. Проте до султана далеко – якихось п’ятсот кілометрів. У нас же з мальдівського посольства на Цейлоні рекомендаційний лист. Його вручити хоча б вождеві атола – і дипломатичний церемоніал на цьому скінчиться. Але де він, той вождь?.
До самого вечора ждемо господарів тутешніх земель. Нарешті, прибули. Але… не ті, кого ждали, – англійці, військові! Ну й дивина! Звідки вони?
Кілька офіцерів зійшли на "Витязь". Затримались недовго: поговорили з капітаном, на катер – і гайда на острів, що лежить ліворуч, відразу при вході до лагуни.
Ми стояли на містку. Євген Андрійович вийшов з каюти, загадково усміхаючись.
– Знаєте, хто був? – спитав штурмана.
– Якісь вояки, – відповів той. – Звідки вони тут?
– Як – звідки? – сказав капітан. – На Мальдівах розташована англійська військова база. Он на тому острівці, що зветься Ган, – Євген Андрійович показав ліворуч, на суходіл, який танув у вечоровому присмерку і куди раз у раз, стривожуючи тишу пронизливим виттям, приземлялися реактивні літаки, – там аеродром. Воїни її величності королеви Англійської ото й завітали до нас.
І розповів, про що була розмова з англійцями.
… Мальдівські острови – незалежна держава, султанат. З двох тисяч островів заселена тільки незначна частина, бо землі тут не варті уваги. Кораловий, сухотний грунт. Нічого й думати про землеробство. Так, між іншим, вирощують кокосові пальми, динне дерево – папайю та ще де-не-де сіють просо. Англійців це не цікавить. І взагалі, дорого, мовляв, обходиться покровительство – протекторат – над цими дикунами! Ну, подумайте: сірники, ножі, шорти – кожну дрібницю треба привозити, бо свого немає. Стотисячне населення? Але ж це не сто тисяч британців. Тубільці – ледарі, їм аби витанцьовувати та в затінку лежати. Треба мати неабияке терпіння, великодушність, як це мають англійці, щоб опікати такий народець. Хоч і теревенять про англійський колоніалізм (тубільці завжди чимось невдоволені!), та хіба приклад з Мальдівами – надання їм незалежності – не свідчить про те, що Великобританія над усе шанує волю малорозвинутих народів і що в так званій Британській Співдружності націй – від англійців до напівдиких мальдійців – усі рівноправні, збратані взаємною любов’ю?..
Ну, а що з того виходить, коли тубільці починають господарювати самі, засвідчують ті ж Мальдіви. Не встигли англійці подарувати незалежність, як чернь повстала: на архіпелазі відбулася революція, султана скинули. Забаглося республіки. Що ж, хай буде республіка! Республіку теж повалили. Народні збори – меджліс – знов обрали султана. "У життя Мальдівів ми не втручаємось", – закінчили неждані гості.
– Такий от візит! – хитнув головою капітан. – Але й це ще не все. – Англійці повідомили: вождь атола – непривітний, похмурий дикун. Спільної мови з ним не знайти. Та й на "Витязь" не прибуде – хворий. А вони, англійці, не можуть нам дозволити висадитися на берег.
Минув день. З якоря ми не знімалися, сподіваючись, що вождь чи хоч його представник все-таки відвідає нас.
І таки діждалися.
З містка наказали, щоб ми спустилися вниз: Анукіну підмести палуби, мені стати на вахту біля парадного трапа. Це непогано – подалі від всевидящих очей штурмана. Узяв бінокль, почав роздивлятися навколишні острівці. Від одного з них відчалив гостроносий довгий човен. Він швидко підходив до "Витязя". У човні повно людей. Веслярі, розмістившись по двоє, щосили гребли. Один стояв у носовій частині – впередзорящий, другий – на кормі, біля прапора.
Були ті веслярі простоволосі, хто в що вдягнені: в сорочку чи майку або й зовсім без нічого. Саронг – схожа на спідницю натільна пов’язка – прикривала стегна. Високий юнак, мабуть, виконував роль штурмана чи керманича, щось наказував, подаючи команди веслярам.