На південь від Індії, майже на п’ятсот миль в океан витягнулася низка коралових суходолів. Лежать вони з боку морських второваних шляхів, звідусюди оточені підступними рифами й мілинами. Тому їх рідко відвідують мореплавці, хоча з суден, що йдуть із Європи до країн Сходу, прямуючи протокою Восьмого градуса, крізь імлистий серпанок видно цятки землі; пасатні вітри доносять її пряні пахощі. Це – Мальдівський архіпелаг, власне, дві тисячі більших і зовсім малих острівців. Північне закінчення їх, атол Іхавандіфулу, на який ми висаджувались, розташований на 7-му градусі у Північній півкулі землі; атол Аду – південне крило архіпелагу – розкинувся за екватором.
Залящало з усіх гучномовців. Розбудило й мене, змореного вахтою.
– Увага! Увага! Всім – на палубу! – оголошував штурман.
– Пожежна тривога чи, може, тонемо? – спросоння вигукнув хтось із машиністів, намет яких височів поруч з моїм.
– Не знаю, – відказав я, заплутавшись у брезентовому лахмітті куреня, силкуючись вибратися з нього.
– Дивіться уважно! – волав штурман. – Прямо по курсу, де чорні плями на воді, лежить лінія. То екватор. Підготуватися до зустрічі з Нептуном.
Ось воно що! Цікаво глянути.
Під розкотисте виття корабельного гудка, яким вітали морського царя, виповзаю з намету… У-ух, яка задуха. А сонце в зеніті, прямовисне. Високі щогли, і люди на палубі – без тіней. Океан, небо – все залито сонячною повінню. Плями на воді? Чи я сонний, чи, може, штурман фантазує, бо ніяких плям не бачу. Вода як вода, синя-синя. Від краю до краю захлюпано нею виднокола. Але судно таки зупинилося – стих гуркіт машин; течія розвернула нас на 180 градусів: екватор лежав тепер десь за кормою.
З численних розваг, які знають і знали з давніх-давен моряки, аби скрасити своє одноманітне плавання, свято Нептуна чи не найкраще. На "Витязі" до нього готувалися вже кілька днів: "русалки" – хлопці з машинної команди, шили барвисте вбрання; "чорти" – синоптики, гідрологи та матрос Петраченко – з паклі плели короткі натільні спіднички, фарбуючи їх у чорне. Наш Дерев’яний, себто корабельний тесля, спорудив басейн і довгу диктову трубу – "чистилище".
По судну пролунало:
– Його величність Нептун!
У "коштовній" золотій коропі, оточений "царедворцями" і "слугами", на високий трон – ящик з-під мила піднімається володар морів.
– Капітан!
Натовп розступився, пропускаючи капітана… Розпитування тривало довго: що за судно, куди і чого прямує і чому раптом його, Нептуна, потривожили гудками. Все як с розповів капітан: і про тайфун біля Філіппін, і про торнадо в Бенгальській затоці.
– Годі! Досить докорів! – перебив Нептун. – Не ваші болі мене цікавлять, а те, що ви встигли зробити.
Йому розповіли про дослідження підводних хребтів, улоговин. В океанології Нептун розуміється! На слова капітана про те, що в Бенгальській затоці шторм не дав можливість вивчити дно і відроги гірського кряжа, Нептун зауважив:
– Східно-Індійський хребет проліг по дев’яностому меридіану, а ви відхилилися на захід. Тож про який хребет могла бути мова? Щось не гаразд у вас з навігацією.
Від келеха вина подобрішало Нептунове серце: цар подав капітанові ключ, щоб "відімкнути" екватор і потім перейти в Південну півкулю землі.
Екватор "відімкнули".
Новачків, тих, хто вперше його пересікав, "чорти" потягли в "чистилище", потім жбурнули в басейн. Цирульник кожного поголив, а виночерпій підніс келехи з вином.
Ми заходилися вшановувати царя морського.
Залишивши атол Іхавандіфулу і виклопотавши дозвіл у Нептуна перейти екватор, по вісімдесятому меридіану спустилися вниз – на восьмий градус південної широти. Там, посеред океану, лежить Центральна улоговина, глибини якої сягають понад шість кілометрів.
З кількох точок цієї прірви геологи збираються взяти проби грунту та зразки корінних порід. Геофізики, біологи, магнітометристи в свою чергу ладнаються до робіт.
Дарма що ввечері на вахту, ми з Анукіним цілий день допомагали науковцям: зрощували троси, підносили важкі океанологічні обладунки. Нарешті, все готово! На дно спустили глибоководні трубки, батометри, драги, Та… все даремно! Намагання проникнути до таємниць улоговини показали, що вона – твердий горішок.
Ось виписка із суднового журналу – звіт за кілька днів наших робіт, точніше – невдалих спроб промацати прірву: "Індійський океан. 8°22′ 0’’ південної широти, 80°32′ 0’’ східної довготи. Порвався кабель. Загублено гондолу з магнітометром.
… За борт спустили сейсмоакустичну косу, фотоустановку і підводний телевізор. Трос, з допомогою якого утримувалась коса, лопнув; фотоустановка під тиском води деформувалася; прилади, що були всередині, заклинило – їх не витягти. У футлярі телевізора – вода. Знімки зіпсовано.
… Геологічна трубка малого діаметра, піднята з п’ятикілометрової глибини, певно, вдарилась об скелясте дно – погнута, вернулася порожньою.
… Куль драги, що волочилася по дну, коли судно йшло малим ходом, розв’язався. Тільки коли її опустили втретє, вона принесла уламки корінних порід та грудки залізо-марганцевої конкреції".
– Кляті місця!
Дослідники обурюються. Та переможеними визнати себе не хочуть – знову готуються до штурму, знову спускають драгу.
Сьогодні 1 грудня – початок зими. На Батьківщині морозива тут температура плюс 28 градусів. Вранці океан був тихий, як лісове озеро, тепер же у зморшках хвиль. Синоптики повідомили, що десь на півдні ширшає зона високого тиску. Не сьогодні-завтра буде шторм.
Ось тобі й тихі води!
Навколо – пустеля. Навіть чайки – і ті давно відстали. Але з атола Іхавандіфулу нас супроводжує яструбок – невеличке сизокриле пташеня. Воно то шугає над щоглами, то знесилено опускається на палубу. З виямок на брезентових дахах наметів, де збирається дощова вода, п’є або лякливо клює крихти кинутого нами хліба. Якось спокійніше на душі, що він з нами, цей крилатий посланець землі.
… Цілу добу лежали в дрейфі, і течії, що тут вирують, знесли судно на кілька миль від обраного місця. Всі загони штурмують улоговину.
Зробивши серію промірів Центральної улоговини, лягли курсом на захід – до атола Аду, південного закінчення Мальдівських островів. Як і на Іхавандіфулу, природознавці мають намір зібрати зразки острівної флори та фауни коралових рифів.