Цей корабель, що випадково зайшов на архіпелаг Крозе, і врятував Роскова та його побратимів. Після п’ятнадцятимісячного перебування на безлюдному острові вони знову повернулися на Маврікій, у Порт-Луї.
Скупі рядки чудом врятованого записника нічого не розповідають про життя цього загадкового морського російського мисливця. Хто він, цей блукач, як попав на чужину, на жаль, поки що на це не можна відповісти.
Після невдалих спроб пробитися на південь "Витязь" повернув на схід.
Сувора біла земля – Антарктида владарювала над тутешніми водами. Вона дихала холодом, насилала шторми, від яких не було порятунку. З темряви й туману, мов рештки затонулих архіпелагів, здіймалися примарні айсберги; Щось згубне й оманливе таїли вони, ніби нашіптуючи: "Зійди, мореплавцю, на цей жаданий берег!" Але то була ілюзія. І хоч би як сумувала душа за берегом, моряк не піддасться оманливій звабі.
Довкола "Витязя" залягли глибокі вирви-хвилі, що раз у раз оберталися на високі пагорби і заступали виднокіл. Вода, небо і знову вода. Та ще вгорі блискавками шугають альбатроси, морські блукачі, незалежні і горді птахи, що воєдино злилися з цією розбурханою стихією. Вважають, альбатроси – неприкаяні безбатченки, без власного гнізда і рідного берега. Хоч вони й справді морські блукачі і більшу частину життя перебувають у відкритому морі, проте завжди повертаються до єдиного, свого берега. За твердженням орнітологів, альбатроси на рідкість прив’язані до насиджених місць, вигнати їх звідти майже неможливо. Недавно американці спробували очистити авіабазу, розташовану на острові Мідуей, від альбатросів, що заважали підійматися й сідати літакам. Птахів вивозили на суднах далеко в океан, та вони все одно поверталися назад, хоч, як повідомляли газети, й гинули тисячами.
Спустившись у каюту, я вперше за всю плавбу взяв зошит, заходився віршувати. Здавалось, оця стихія пробудила в мені потаємне. Та ні, видно, інші джерела загомоніли і мені так владно наказали: "Ти – син степів і там твої дороги!"
Як лід вітрами гнеться очерет,
Здається: сурмачі сурмлять тривогу.
І ти, Земля-планета всіх планет –
Благословляєш знов мене в дорогу.
Засмучена виходиш на поріг –
Чимало не вернулося додому!
Степів мовчання. Курява доріг.
Над вибалками перші вдари грому
Звучить в мені той поклик – не стиха,
П’янить мене досвітній трунок м’яти.
І навіть сонях змовницьки маха,
Щоб і його я не забув узяти.
О, на який ступить меридіан,
Коли меридіан – за даллю кожний!
Там вічний бій, тайфуни, ураган,
І я стою збентежено-тривожний.
Не позичати сил, не позичать!
Весніє серце, сповнене блакиті,
І в заозер’ї лебеді ячать,
І волошкові очі квітнуть в житі.
Виблискує мостів срібляста нить,
Що їх веселки в небі проложили;
Гаї шумлять… Джерельце цибенить,
І кров степів бентежжям повнить жили.
Ти все мені: дорога, пісня, хліб,
Снага, якою мати напувала.
Зачах би я знедолений, коли б
Мені ти щастя того не давала.
Розбурханою повінню ланів
Востаннє, може, так захлюпотіло,
І дикий мак у житі пломенів,
Цілуючи землі гріховне тіло.
… Десь там, куди й за роки не дійти,
Студені води, шаленіють бурі.
На всі чотири сторони – світи
І океани піняться похмурі.
Над щоглами, де плетиво вітрил,
Крило чаїне замахнулось гостро.
І хлопці – ніби висічені з брил,
Нескорені, овіяні норд-остом.
ДОРОГОЮ ФРЕГАТІВ
Індійський океан. Січень. Сто сімдесятий день нашого плавання. Прямуємо, здається, в напрямі Австралії. Знову шукаємо якусь дивовижну морську улоговину. Пошуки – наше постійне заняття. Не улоговини, то підводні морські хребти, а все одно шукаємо, шукаємо. Вчора ехолот засік височезну підводну гору: на чотирикілометровій глибині вона, як шпичак, стирчить серед океану. Такі підвищення тут рідкість.
… І день, і ніч, і знову день – і так без кінця. І немає їм впину, цим дням, цим хвилям, цій воді. Часом здається, взагалі немає землі, є тільки океан.
Погода балувала нас: ласкаве сонце, лагідний шепіт мусонних вітрів, неозора блакить… Ми раділи – таке блаженство, сущий рай! І раптом рай перетворився на пекло. Шторм, шторм, шторм! Ця хмарна облога, це сіре, холодне небо, це набридливе завивання можуть будь-кого обернути на безнадійного скептика. Ми втратили лік дням, забули, що таке спокійний сон і взагалі, що таке спокій. Але я знаю, у моряків є правило: не думати про свої болячки. А коли вже стає нестерпно – завантажувати себе роботою, геть відганяти різні неприємні відчуття, навіяні морською хворобою. Швидкість вітру дев’ять метрів на секунду. За шкалою Бофорта – це значить п’ятибальний вітер. Хвилювання моря ще менше. Старпом записав дані, подзвонив капітану, запитавши дозволу спускати черпак. Капітан дозволив.
І ось я в трюмі біля котушки. Моє завдання стежити, як іде трос по осі. Стою біля ручного гальма. Я – весь уваго, напружений, мов струна. Якийсь найменший поштовх чи ривок – і трос може заплутатися, скуйовдитися. Підуть петлі, а потім усе це натягнеться, трос порветься. Але мені підвладне гальмо. І це втішає. Коли що – два дзвінки на корму, до пульта управління, ручку гальма – на себе, і рух припиниться. Один дзвінок – пуск, три – аварія. Якось я вже стояв біля гальма глибоководної котушки, коли спускали трубу на велику глибину. Раптом поштовх. Я ледве встиг закріпити гальмо. Блиск, скрегіт, дим! Мене відкинуло на кілька метрів… Розплющив очі – наді мною схилилися товариші. Руки, обличчя і все тіло забризкала розплавлена смола. Як з’ясувалося, перегоріло магнітне гальмо. Я тільки обгорів, а могло бути гірше.
Ото з тих пір у мене якийсь страх перед цією котушкою. Ми спішно залишаємо стоянку. Насувається тайфун, і судно наше шукає порятунку на півдні.
Йдемо на південь, знову повертаємось на північ. За нами невідступно йдуть дощі, над водою клубочиться туман. Зараз ми в районі, який залишили кілька тижнів тому. Тут спокійніше – тайфун минув нас трохи вище. На траверзі знайомі острови – Сент-Поль і Амстердам… Ось вони, землі, де недавно ще блукав, захоплений їхніми дивами, і. куди, звичайно, ніколи вже більше не повернуся.
Сьогодні після вахти в бібліотеці натрапив на книжку Гончарова "Фрегат "Паллада". Ось що в ній прочитав: "Ми бачили багато, близько й вдалині, китів, що бавилися; зграї птахів, яким вказано по карті сидіти в такому-то градусі широти і довготи, і вони насправді сиділи там: усі альбатроси, чайки та інші морські птахи, із розташованих в 77° східної довготи пустельних, кам’янистих острівців Амстердаму і св. Павла. Ми пройшли повз них уночі".