Сказав та й вирушив у дорогу. А хлопець подався на берег, віднайшов скелю, про яку дізнався від жебрака. Там справді, зариті глибоко в пісок, лежало чотири дзвони: один – залізний, другий – мідний, третій – срібний, а четвертий – із чистого золота!
Юнак вдарив у залізний дзвін, і – о диво! – розступилася земля перед ним, відкривши хлопцеві всі багатства свої. Вдарив у мідний – гора мідна постала. У срібний вдарив – срібло на сонці заблищало.
– Гарна здобич, – хитнув головою юнак. – А тільки замало цього: от аби золота придбати. Може, останній дзвін принесе?..
І хлопець вдарив у золотий дзвін. І одразу все довкола – скелі, гори – золотими стали.
– Оце так багатство! – радів рибалка.
Та жадобі його не було меж – адже він забув, що йому наказував старий жебрак! – одцурався від решти дзвонів, знову й знову заходившись бити в золотий. Але не встиг жаднюга вдарити ще у дзвін, як все його багатство хтозна-куди й поділося. Мов очманілий, стоїть на березі, не розуміючи, чому так сталося.
Згадалася мені ця легенда, коли лікар саме кип’ятив шприц для чергової "екзекуції" над моїм бідним тілом. Я усміхнувся подумки: мудра казочка, що й казати! І вона теж, либонь, допомогла мені подолати хворобу. "Витязь" перебував уже далеко від берегів Маврікію. Дощ, від якого порятунку не було на острові, наздогнав нас. Він не вщухав ні на мить – нудний, одноманітний – і скоро перейшов у зливу. Водяна лавина обрушилась, перетворюючи все на густе місиво, – світу божого не видно! Тому орієнтувалися і по компасу, і з допомогою локатора. А коли завіса рідшала, в океані видніли тисячі глибоких вирв, злостиво кинутих на воду, через що судно ледве рухалось, рипіло й здригалося, мов гарба, що повзе через баюри та вибоїни.
Наш курс лежав по двадцятій паралелі, безлюдними дорогами непривітного океану.
Десь на тій паралелі, неподалік тропіка Козерога, й застав нас Новий рік. Особисто я таку зиму переживав уперше – задуха, спека, і Дід-Мороз – помічник капітана Житула – стояв під ялинкою в самих шортах.
Ми піднімали келехи за щасливе плавання та за рідну землю, від якої були так далеко…
Так трапилося, що моя вахта біля стерна – з нуля до четвертої ранку – збіглася з вахтою у радіорубці нашого молодшого радиста Віктора. З капітанського містка, де я стою впередзорящим, видно, що робиться там, у радіорубці. Від підлоги до стелі біля всіх чотирьох стін-перебірок численні апарати. На круглому, що крутиться, стільці сидить смаглотілий Віктор, у шортах, шия обв’язана строкатою хустиною. Під стелею, мов крила летючої миші, розкинуті лопаті вентилятора. Хлопець, схиливши голову у навушниках, вслухається у щось далеке, потім, пальцями торкнувшись головки ключа, починає вистукувати морзянкою. Перші акорди – що вдари пшона, яке, бувало, мати сипле у ночви курчатам. А далі: ні-ні… ні-ні – попискує морзянка. Враження таке, ніби ти в інкубаторі, де тисячі неопірених курчат пищать різноголосо. А марконі натискує на важіль, вистукує неугавно. Ні-ні… ні-ні…
– Слухай! – кажу. – З дому мені ніякої вісточки. Погодься, що це несправедливо, бо що то за новорічне свято без звістки з дому?
– Так ти що, хочеш, щоб я тобі написав любовне послання?! – сміється він.
– Навіщо? – відказую. – Ти краще піймай для мене в ефірі якусь гарну музику, так би мовити, концерт на замовлення.
– Це можна, – погоджується хлопець.
І ось з радіорубки в темряву ночі вихлюпується повінь чарівної музики… До звуку звук, як срібні ниточки казкової пряжі, вони пронизують морок над цим похмурим, пустельним океаном. І оживає пустеля! Це – Бетховен, його безсмертна Дев’ята симфонія.
… Ніби припав до сонцем нагрітої весняної землі. В полі неначе б побував.
– Егей! – покликали. – Йди-но сюди.
У ходовій рубці стояли океанологи, про щось сперечалися. Гідрограф Абаєв гортав якусь книгу.
– Ось те місце, – мовив він, коли я саме зайшов, і вголос прочитав – "20 липня. До Маврікію ходу три доби з гаком. Поминули острів Родрігес. Незаселений".
Це була книга "Під вітрилами в XX столітті", дорожні нотатки з кругосвітньої подорожі. Автор її – капітан радянської шхуни "Зоря" О. Юдович.
– А тепер послухайте, що пишеться в іншій книзі. – І Абаєв вийняв з кишені невеличку, схожу на записник брошуру учасника плавання в Антарктиду на "Обі" Макарова. – "Населення, за переписом 1960 року, близько 18 тисяч. На північному березі розташоване найбільше місто Родрігеса – Порт Матурін. Будинки в місті переважно з гофрованого заліза". І таке інше…
– Плутанина! – вислухавши гідрографа, озвавсь океанолог. – Один твердить: острів безлюдний, інший доводить протилежне.
– Так що, є Родрігес чи він вигадка сучасних "першопрохідців"? – поцікавився штурман, прочинивши двері до ходової рубки.
– Якщо лоції для вас авторитет, острів є. Координати його: дев’ятнадцять градусів, сорок п’ять мінут південної широти, шістдесят три градуси, двадцять сім мінут східної довготи, – відповів Абаєв.
– Отже, повний вперед!
Штурман перевів ручку телеграфа на "повний хід". Машина здригнулася, застугоніла. Помітно стало, як збільшуються оберти. "Витязь" ліг курсом на 90° – прямо на схід. Ішли ми недовго: із зупинками для геологічних досліджень, дорога зайняла близько трьох діб… З горем-бідою пробравшись звивистим проходам, кинули якорі за кораловим рифом, до якого впритул підступали скелі й мілини.
Через годину висадились на берег.
Перше, що впадало в очі, чепурні, справді криті цинком котеджі під кронами дерев. Ні великих, ані малих міст ми не побачили. На узбережжі й по схилах гір тулилися вбогі хижки численних сіл. Порт-Матурін теж селище. З гущавин чагарників стирчали гарматні жерла. Хтось замість набоїв повтикав у них порожні пляшки, і гармаші – голопузі, темношкірі підлітки, осідлавши жерла, викрикували щось войовниче.
Урядовий чиновник, офіційний представник Маврікія, до управління якого входить Родрігес, містер Валет, – він супроводжував нас, – розповів, що гармати ці з позаминулого століття. Зауважив, що освоєння й заселення. острова, як і всього Маскаренського архіпелагу, пов’язано з кровопролиттям, работоргівлею й піратством… В 1620 році про існування Родрігесу довідались європейці.