Що ж, я з ним згоден. І хоч це не віршовані рядки, але в них вчувається шум моря і ще: якщо, може, ненароком стану забувати море, я згадаю тоді чудові слова старого, але завжди юного капітана Кусто, який на прощання сказав:
– Море – це вічна молодість, повсякденна школа мужності. І вам писати далі сторінки мужності Людини у великій поемі про море.
СКАРБИ СЮРКУФА
Не знаю, від кого й коли почув я цю давню притчу, але вона лишилася в моїй пам’яті. Один жадібний чоловік захотів, щоб усе, чого торкнеться його рука, перетворювалося на золото.
Минав час. І доля зло пожартувала над його бездумністю. Тільки діставши чудодійний дар – усе перетворювати на золото, збагнув він оманливість свого бажання. Справді-бо: торкнеться той чоловік до страви – і вона перетворюється на золото, до води – вода, затвердівши, стає золотим литвом. Навіть улюблена дочка, яку він поцілував, обернулася на золоту статую.
Ставши рабом ницих бажань, він прирік себе на справжнє убозтво, бо знехтував клопоти і радощі людські задля марнослав’я.
Одна випадкова зустріч на далеких Сейшелах ще раз потвердила цю думку – зустріч не з міфічним жаднюгою, а з реальною людиною.
Десь опівдні з вузької протоки, що мінилася барвистим сонячним сяйвом, до "Витязя" підійшов білобокий чепурний катер. Сейшельські острови були поруч. Та без лоцмана годі й думати підступити до них – рифи, підводне каміння.
І нас зустріли. На всіх островах церемоніал зустрічей однаковий: радист зв’язується з берегом, запитує дозволу відвідати порт. Потім чекає на відповідь.
Як тільки залишили Момбасу, в порт Вікторія надіслали радіограму. Хоч і через тиждень, але відповідь все-таки одержали: "Я радий вітати радянських дослідників океану на берегах Сейшел", – оповіщав губернатор лорд Оксфорд Асквіт.
Про Сейшели ми знали мало, хіба тільки те, що це англійські колоніальні землі, острови дивовижної краси. У книзі шведського натураліста Серліна "Де дмуть мусони", яку я щойно прочитав, зазначалося: "Сейшели колись були притулком піратів, та й нині там живуть їхні нащадки".
Ось воно як!
Здалеку острови вражали своєю мальовничістю, первісною красою: високі, червонасті гірські кряжі, стрімкі урвища, оголені скелі, що підступали до самісінької води. Берег і справді був суворий, протока, що вела до найбільшого острова – Має, поплямована в зелене й біле. То проступали водорості й мілини.
– Пірати знали, які місця обирати для своїх схованок, – мовив капітан, розглядаючи в бінокль острови.
Надвечір "Витязь" уже стояв біля пірса.
У туристському маршруті подорожі з притаманною англійцям сумлінністю до дрібниць зазначено, що ви повинні оглянути. Вам покажуть усі ті місця, де колись, може, зупинявся губернатор, принц чи інший вельможа, та інші "дива", якими пишається англійська корона.
Про все, навіть про породи дерев та їх родовід, довідаєтеся ви з цих оповідей. Жодна пам’ятка тамтешніх країв не лишиться осторонь вашого маршруту – було б бажання роздивлятися та гаманець не порожній!
І якщо зважити на це, то мені й досі невтямки, чого раптом містер Вілкінс з його господарством не потрапив до туристських проспектів. Недогляд цей тим паче незрозумілий, що ділові люди Сейшел з усього вміють робити гроші, а на дивакуватості Вілкінса можна б нажити чималий капіталець.
Пришвартувавшись, звернулися до місцевої туристської компанії. Нас вислухали і пообіцяли за годину прислати автобус.
Після штормового океану кожен, звісно, прагнув земного спокою. Та спокою не передбачалося: поїздка в горах мало чим різниться від морської мандрівки.
Дорога петляла між скель, то вириваючись на простір – порослі буйнотрав’ям невеличкі високогірні плато, звідки відкривалася панорама навколишніх, гір і плесо бухти внизу, то раптом губилася в гущавині лісів.
Що за край, ці Сейшели! Серцю любо від прохолоди пальмових гаїв. Голубі лагуни тішать око.
Голомозі валуни, мов казкові страховиська, щоразу витикалися із смарагдової повені джунглів. Закралася думка: в якусь мить наш всюдихід не уникне зустрічі з одним із цих кам’яних циклопів. Та водій був справжнім асом: він тільки усміхався на наші побоювання, вправно і легко повертаючи кермо.
Відвідавши Але Форбан, затоку піратів, ми просувалися тепер на північ західним узбережжям острова.
Поміж двома досить високими горами, неподалік північного закінчення Має, дорога перетинала гірський хребет і вела до бухти, де стояв "Витязь"… Од висоти п’яніла голова і на душі ставало так світло…
Ця безмежна блакить, що іскристо переливається внизу, буруниться піняво; високі гори і ще вище небо – голубляче й ніжне. Умиротворіння й спокій – як винагорода за те грізне, недавно нами пережите.
Але зізнаюся: до тропічної мальовничості я вже трохи охолов. Після Мальдівських островів першого тропічного архіпелагу, який я побачив, навколишня природа не вражав своєю неповторністю. Пальми, гори, сліпуче сонце. В усякому разі, мене тепер менше цікавила тропічна екзотика, а більше зустрічі з остров’янами.
Ось чому, коли ми, перед тим як долати перевал, зупинилися біля невеличкої бухти, я, побачивши з десяток остров’ян, котрі довбали скелю, попросив нашого провідника Евеліну Річард Ман-Гам під’їхати до них, глянути, що вони там копають.
– Зараз дізнаємося, – мовила Евеліна і, хутко зіскочивши з автобуса, попрямувала до гурту людей.
Вона заговорила з високим літнім чоловіком – певне, старшим серед тих копачів. А потім переклала:
– Вони шукають піратські скарби.
Спочатку це повідомлення у нас викликало здивування: чи не пожартувала, бува, Річард Ман-Гам! Та пізніше я пересвідчився у правдивості її слів, а для себе зробив висновок: світ, скільки б ти його не знав, лишається повен чудес, і земля не збідніла на диваків.
Того ж дня, повернувшись з поїздки, ми зайшли повечеряти в портову таверну. Там було людно. Похмурі бородачі, вже добре хильнувши, про щось сперечалися між собою; інша ватага захмелілих матросів витанцьовувала твіст. Невеликий естрадний оркестр пронизував вечорову тишу. Гримкотіло, вило, лящало. Од цієї какофонії нікуди було дітися. Неважко здогадатись, що всі вони, посоловілі люди, щойно залишили хитку палубу тих он на рейді суденець і за довгі місяці плавання, мабуть, уперше відчули під ногами землю, їх, звичайно, можна зрозуміти і якоюсь мірою виправдати хмільну розгнузданість, бо навіть безнадійні песимісти – закоренілі бродяги, хто остаточно втратив сподіванку на майбутнє, жорстоко зневірившись у своїй земній долі, навіть вони, в душі проклинаючи бурі й штиль, мимоволі тягнуться до земної, що стала колись для них остогидливою, тверді. Тому що земля, часом може й не ласкава, все ж лишається їхньою останньою надією, а кабаки й таверни – рідною домівкою. Тут хоч короткочасно можна знайти забуття, коли вже ніщо не лякає – ні теперішнє, ані прийдешнє: невблаганний світ обертається на звабу, той золотокрилий міраж, що тане безслідно з першим і всіма наступними похміллями.