Аль-кегаль

Страница 9 из 9

Голота Петр

Зустрів поета Голосного. Він не поїхав додому. Він обшарпаний, лежить без пам’яті на базарі під гнилим рундучком. Ввесь мокрий. Все, що він їв, викидав на себе, біля себе. І не пізнати його.

Це щось навіть не подібне до людини, а якась копиця старого ганчір’я з приміткою брудного тіла, закиданого пережованою і неперевареною їжею. Запив хлопець. Шкода мені його стало. Я підійшов до нього, забалакав, але він щось промимрив і заснув.

Мені яскраво уявилася моя лікарка. Мені згадалися її слова, де вона каже, що коли я не кину пити, то дійду до того, що буду валятися під тином. Вона мас рацію. Я ніколи нізащо не буду пити. Я зараз працюю над одним великим твором. Починаю знову втягуватися в громадське життя. Мені розвидняється. Я дужчаю, я одужую. Кілька раз до мене приходили товариші, кликали "обідать" і я обманював їх, що ніяк не можу, бо в мене отакі й отакі справи. Такі справи, що аж ніяк не можу. Одного разу в їдальні бачив випивку. Мені кортило випити й тут же яскраво уявилася постать лікарки. Я чув її слова: "ви не будете пити. Ви не маєте права пити. Не маєте права. Ви не будете пити". Я відчуваю на собі круглі чорні очи й одвертаюся від горілки. І кожний раз, коли я мав нахил випити, мені здавалося, що я цим ображаю свого лікаря, що я цим зроблю їй боляче, що я після цього не зможу дивитися їй у вічі, що я буду негідний ступити ногою до її кабінету… А мені так хочеться в ньому бути. Я нетерпляче чекаю того часу, щоб іти до лікарки. Коли я в почекальні чекаю на прийом і завше, як відчиняються двері: вгадую, що йде вона лікарка. Вона виходить і ледве помітно киває головою на моє привітання. І я тоді особливо яскраво помічаю величність її руху, трохи римський ніс і міцно стулені тоненькі губи з ніжним чорненьким пушком над куточками. Коли вона проходить повз хворих, то наче нікого не помічає, а на сеансі розказує мені, що робив і що говорив я в почекальні.

Я дивлюся на лікарку, вивчаю риси її обличчя, форми тіла й мені все в ній подобається. Мені робиться сумно, коли сеанс кінчається, і мені треба йти додому. Я дивлюсь на неї, як закоханий. Вона кладе лікті на стіл, сплетає руки під підборіддям, уткнувши голову в круглі маленькі плечі, усміхається до мене й питає, як я себе почуваю. Я дивлюся на брошку з васильками й бентежусь. За кожним разом, коли я їй кажу, що не пив, вона радіє так, наче я їй роблю якусь велику послугу.

Вона мені подобається. Я питаю себе: чи люблю, чи гіпноз? Лікар-женщина і хворий поет. Це ж романтично. Я вже міркував. Як сказати їй про те, що я її кохаю. Може, зручніше написати листа? Звичайно, я її люблю. Я в цьому переконаний. Я тільки про неї й думаю. Хоч де б я був, що б робив – я ні на секунду про неї не забуваю. Одного разу вона мені навіть приснилась. Так: я її люблю і люблю свіжо, юно, як перший раз в житті. Буває ж так, що зустрічаєш на дорозі свого життя людину, яка вертає тобі першу юність, першу любов і ти юнієш. Вона освіжила мене. Вернула мені молодість, бадьорість, і я ожив. Коли я заходжу до її кабінету, то мені здається, що я перегортаю ще одну сторінку якогось французького роману, головними героями якого жінка-доктор і хворий.

Я приходжу до кабінету, сідаю біля столу й мовчу. Дивно, що я не находжу, що казати. Я такий колись веселий, балакучий, моторний сиджу й мовчу. Дивлюсь на брошку з васильками або на стіл і мовчу. Їй треба розповісти про своє здоров’я, чи не пив, чи не тягне пити, як я борюся з собою, чи не спокушав хто, чи думаю я про те, що мені треба змінити своє оточення? Все це мені треба розповісти, а я сиджу й мовчу. Так хочеться мовчати.

– Ляжте.

Я ліг на чорну канапу, вкриту білим простирадлом. Вона встає із-за столу з міцно стуленими губами, тримаючись однією рукою за брошку, дивиться кудись убік і йде до мене. Бере мою руку в свою і трохи думає. Вона дивиться кудись убік і думає. Я дивлюся на профіль її обличчя і з острахом думаю: ось зараз вона повернеться до мене всім своїм лицем, і я не встигну освоїтися з своїм становищем… Мені подобається її майже римський ніс. Вона з профілю велична й дужа. Ось лице повернулось. Чорні глибокі очи. Вона дивиться на мене, її рука поволі піднімається і торкається мого чуба. Я не міг довго дивитися в її очи і заплющив свої.

– Повіки ваші важчають. Згуки, що навколо вас, вас не турбують. Вони пішли від вас далеко, далеко. По всьому вашому тілі проходить приємна втома. Вас охоплює дрімота. Вам приємно тут відпочити, відпочивайте. Засинайте. Спіть. Спіть. Засинайте!..

Мені робиться легко й приємно. Мені хочеться взяти її руку, що тепло лежить на моєму чолі, ніжно любляче пригорнути до своєї щоки, до шиї, але я навіть не смію поворухнутися. Мені стало легко й приємно. Я засинаю.

Я себе яскравіше пізнаю. Я пізнаю де я. Я вулицею Революції йду додому. Я йду додому. І в моїй уяві виразно стоїть постать лікарки. Я люблю її, вірю їй і роблю так, як каже вона.

Вона сказала не пити.

І я не п’ю.