Уже не раб, а вільна людина і землевласник, Гурт схопився на ноги і двічі високо підстрибнув.
— Коваля б мені, пилку! — вигукнув він. — Геть цей нашийник із вільної людини! Шляхетний пане мій, від вашого дарунку я став удвічі сильнішим і битимуся за вас удвічі краще! Вільна душа в моїх грудях! Зовсім іншою людиною став і для себе, і для всіх! Що, Ікланю, — вів далі він, звертаючись до вірного пса, який, побачивши захоплення свого господаря, почав скакати біля нього, — чи впізнаєш ти свого господаря?
— Аякже, — мовив Вамба, — ми з Ікланем досі впізнаємо тебе, Гурте, дарма що самі не позбулися нашийників; аби ти нас не забував тепер, та й сам не дуже забувався.
— Швидше я самого себе забуду, ніж тебе, мій друже і товаришу, — сказав Гурт, — а якби свобода тобі пасувала, Вамбо, господар, напевно, дав би волю й тобі.
— Ні, братику Гурте, — відповів Вамба, — не подумай, що я тобі заздрю: раб сидить собі біля теплої печі, а вільна людина б'ється. Сам знаєш, що казав святий Олдгелм із Мамзбері[68]: дурневі за обідом краще, ніж розумному в бійці.
Почувся стукіт копит, і з'явилася леді Ровена в супроводі декількох вершників і великого загону піших слуг. Вони весело потрушували своїми списами та стукали алебардами, радіючи її звільненню. Сама вона, в багатому вбранні, верхи на гнідому коні, знову набула своєї колишньої величавої постави. Лише надзвичайна її блідість нагадувала про страждання, яких вона зазнала. Її чарівне обличчя було сумним, але в очах світилося сподівання на майбутнє і вдячність за визволення від лиха. Вона знала, що Айвенго живий, і знала, що Ательстан помер. Перше наповнювало її серце щирим захватом, і вона відчувала мимовільне (і досить простиме) полегшення від усвідомлення, що тепер скінчилися її непорозуміння з Седриком з того питання, в якому її бажання розходилися з замислами її опікуна.
Коли Ровена наблизилася до місця, де сидів Локслі, хоробрий йомен і всі його сподвижники підвелися й пішли їй назустріч. Зашарівшись, вона привітала їх помахом руки і, схилившись так низько, що її чудове волосся, яке розсипалося по плечах, на хвилину торкнулося гриви коня, кількома гідними словами висловила самому Локслі і його товаришам свою вдячність за все, чим вона була їм зобов'язана.
— Благослови вас Боже! — сказала вона на закінчення. — Благаю Бога і його пречисту Матір нагородити вас, хоробрі мужі, за те, що ви з небезпекою для свого життя вступилися за пригноблюваних. Хто з вас буде голодний, пам'ятайте, що у Ровени є чим нагодувати вас, для спраглих у неї достатньо вина і пива. А якби нормани витіснили вас із тутешніх місць, знайте, що у Ровени є свої лісові угіддя, де її рятівники можуть бродити скільки їм завгодно, і жоден лісник не посміє запитати, чия стріла вразила оленя.
— Дякую, шляхетна леді, — відповів Локслі, — дякую за себе і за товаришів. Але ваш порятунок власне і є для нас нагородою. Поневіряючись по зелених лісах, ми беремо на себе чимало гріхів, тож нехай визволення леді Ровени зарахується нам у спокутування гріхів.
Ровена ще раз низько вклонилася і повернула коня, але не від'їхала, очікуючи, поки Седрик прощався з Локслі та його сподвижниками. Враз, зовсім несподівано, вона опинилася віч-на-віч із полоненим де Брасі. Він замислено стояв піддеревом, схрестивши руки на грудях, і Ровена сподівалася, що він її не помітить. Коли він підвів голову і вгледів її, його обличчя зашарілося від сорому. З хвилину він стояв у нерішучості, потім зробив крок уперед, взяв її коня за вуздечку і став на коліно:
— Чи вдостоїть леді Ровена хоч одним поглядом полоненого лицаря, зганьбленого воїна?
— Сер лицар, — відповіла Ровена, — в таких діях як ваші справжня ганьба не в поразці, а в успіху.
— Перемога має пом'якшувати серця, — вів далі лицар. — Аби мені знати, що леді Ровена вибачить образу, завдану їй під впливом нещасливої пристрасті, вона незабаром зможе побачити, що де Брасі вміє шляхетно служити їй.
— Прощаю вас, сер лицар, — сказала Ровена, — прощаю як християнка. Але я ніколи не пробачу вам те лихо, до якого спричинило ваше безумство, — докинула Ровена.
— Відпусти вуздечку, не тримай коня цієї пані! — мовив Седрик, підходячи. — Присягаюся ясним сонцем, якби ти не був бранцем, я прикував би тебе до землі моїм дротиком. Але будь певний, Морісе де Брасі, ти ще складеш мені звіт за свою участь у цій мерзотній справі.
— Полоненому погрожувати легко, — сказав де Брасі. — Втім, якої ввічливості можна очікувати від сакса!
Він відступив на два кроки і дав дорогу леді Ровені. Перед від'їздом Седрик гаряче дякував Чорному Лицареві і запрошував його з собою в Ротервуд.
— Я знаю, — казав він, — що у вас, мандрівних лицарів, усе щастя — на вістрі списа. Вас не спокушає ані багатство, ані землі. Але успіх у війні мінливий, часом захочеться затишного прихистку й тому, хто все життя воював і мандрував. Ти собі заробив такий прихисток у Ротервуді, шляхетний лицарю. Седрик такий багатий, що легко може поправити твій статок, і все, що має, він із радістю пропонує тобі. Тому приїжджай до Ротервуда і будь там не гостем, а сином або братом.
— Я й так розбагатів від знайомства з Седриком, — відповів лицар. — Він навчив мене цінувати саксонську доброчесність. Я приїду в Ротервуд, чесний Саксе, незабаром приїду, але наразі невідкладні й важливі справи не дозволяють мені скористатися твоїм запрошенням. А може статися, що, приїхавши, я зажадаю такої нагороди, яка стане випробуванням навіть для твоєї щедрості.
— Заздалегідь на все згоден, — сказав Седрик, із готовністю плеснувши долонею по простягнутій йому руці в залізній рукавичці. — Бери що хочеш, хоч і половину всього, що я маю.
— Ну, гляди, не марнуй своїх обіцянок із такою легкістю, — сказав Лицар Пут і Кайданів Лазурових. — Утім, я все ж таки сподіваюся отримати бажану винагороду. А поки що прощавай!
— Я мушу попередити тебе, — додав Сакс, — що поки триватиме похорон благородного Ательстана, я залишатимусь у його замку, в Конінгсбурзі. Зали замку будуть весь час відчинені для кожного, хто побажає взяти участь в тризні. Я кажу від імені шляхетної Едити, матері покійного Ательстана: двері цього замку завжди будуть відчинені для того, хто так хоробро, хоча й безуспішно, потрудився заради порятунку Ательстана від норманських кайданів і від норманського меча.