Виявилося: якщо лицар і не був майстерним менестрелем, то принаймні його смак розвився під впливом наставників. Голос його, від природи грубуватий, мав невеликий діапазон, та був добре розроблений. Тому він співав дуже непогано й міг би задовольнити й вимогливішого критика, ніж наш самітник; лицар співав виразно, то протяжливими, то задерикуватими звуками, відтіняючи слова й надаючи силу й значення віршам.
ПОВЕРНЕННЯ ХРЕСТОНОСЦЯ
Здійснив герой лицарський чин –
Вертає з Палестини він.
Під тягарем хреста не впав,
Хоча сліди страшних забав
Лишились на його щиті,
Який він кидає до стіп
Своєї леді — й біля стін
Світлиці вже співає він:
"Чарівна леді! Лицар твій
Важкі роки в землі чужій
Провів, а статків не набув,
З чим виїхав — із тим вернув:
Сталевий меч і гострий спис
Крізь сутички усі проніс…
Відзнаки ж ліпше не знайти.
Ніж Теклі усміх золотий!
Чарівна леді! Лицар твій
За усміх бився осяйний!
Поміж вродливиць при дворі
Твоя краса мов жар горить.
Співа баладу менестрель,
Сурмить сурмач гримливу трель:
Герой задля очей ясних
Під Аскалоном переміг!
Чарівна леді! Усміх твій
Завиграшки здолав міцний
Лицарський меч, який лишив
Півсотні мусульманських вдів.
Погляньте, кучері які!
А ніжна білина руки!
За них не зле лягти від ран
Й пустити кров магометан.
Чарівна леді! На ім'я
Мене ніхто не знає — я
Свої звитяги у борні
До ніг кладу тобі одній.
Під сонцем Сирії засмаг
Твій лицар, і йому зима
Північна серце холодить…
Його б коханням розтопить!"
Поки тривав спів, самітник поводився, немов записний критик нашого часу, присутній на прем'єрі нової опери. Він відкинувся на спинку крісла, замружився й то злегка вертів пальцями, то розводив руками або тихо помахував ними в такт музиці. При деяких переходах мелодії, коли на його навиклий смак здавалося, що голос лицаря недостатньо високий для виконання, він сам приходив йому на допомогу й підтягував. Коли балада була проспівана до кінця, самітник рішуче заявив, що пісня гарна й проспівана відмінно.
— Тільки от що я тобі скажу, — сказав він. — На мою думку, мої земляки сакси задовго водилися з норманами й стали на їхній манер складати сумні пісеньки. Ну навіщо добрий лицар їхав з дому? Невже він думав, що кохана в його відсутність не вийде заміж за його суперника? Поза всяким сумнівом, вона не звернула анінайменшої уваги на його серенаду, або як це у вас називається, тому що його голос для неї — однаково що завивання кота в канаві… А втім, сер лицар, п'ю за твоє здоров'я й за успіх усіх вірних коханців… яким ти, боюся, не є, — додав він, зауваживши, що лицар, котрий відчув шум у голові від невпинних узливань, наповнив свою чару не вином, а водою з глечика.
— Як же, — сказав лицар, — чи не ти мені казав, що це — вода із благословенного джерела твого заступника, святого Дунстана?
— Так-бо воно так, — відповів самітник, — він хрестив у ньому язичників цілими сотнями. Лише я ніколи не чув, щоб він сам пив цю воду. Всьому своє місце й своє призначення в цьому світі. Святий Дунстан, вірно, незгірш нашого знав привілеї веселого ченця.
З цими словами він узяв арфу й побавив гостя примітною пісенькою, запозичивши для неї відомий хоровий мотив стародавніх англійських балад деррі-даун. Ці пісні, як припускають, походять із сивої давнини, давнішої, ніж епоха семи держав англів і саксів; їх співали в часи друїдів, прославляючи жреців, коли ті йшли в ліс по омелу.
БОСИЙ ЧЕРНЕЦЬ
За рік подолай ти чимало країв,
Іспанію і Візантію об'їдь,
Хоч світ перетни із кінця у кінець –
Нема щасливіших, як босий чернець.
Для милої лицар рушає в похід –
Додому приносять прохромлений щит.
Заплаче кохана: вертається мрець!
Хто краще утішить, як босий чернець?
Щасливі монархи, посіли-бо трон?
Були королі, що вдягали фелон,
А де ж таке бачене, хай йому грець,
Аби спокусивсь на корону чернець?
І хащі, і твань для міцної ноги –
Як биті шляхи для коліс. До снаги
Всю землю йому перейти навпростець:
У будь-якій хаті спочине чернець.
Опівдні його виглядають, а він
Уже запізнився на кілька годин?
На нього чекає найкращий стілець,
Жаданий-бо гість — босоногий чернець.
Опівночі буде з далеких пустель?
На нього чекають і юшка, і ель.
Хазяйка хазяїна вижене геть,
Щоб спав під периною босий чернець.
Хай славляться ризи і квітне сандал,
Хай папа живе на погибель чортам!
Правдивої радості чистих сердець
Вартує один тільки босий чернець.
— Воістину, — сказав лицар, — проспівав ти добре й весело та прославив свій сан як слід. А до речі про чорта, святий паламарю: невже ти не боїшся, що він коли-небудь завітає до тебе саме під час таких мирських розваг?
— Мирських? Це я мирянин? — обурився самітник. — Та я служу у своїй каплиці вірою й правдою дві обідні кожного Божого дня, утреню й вечірню, години, кануни, повечір'я.
— Лише не місячними ночами, коли можна пополювати за дичиною, — зауважив гість.
— Exceptis excipiendis[46], — відповів самітник, — як наш старий абат навчив мене відповідати, у разі якщо сміливий мирянин здумає розпитувати, чи всі канонічні правила я виконую в точності.
— Це так, святий отче, — сказав лицар, — але чорт підстерігає нас саме за винятковими заняттями. Ти сам знаєш, що він усюди бродить, яко лев рикаючий.
— Нехай зарикає, коли посміє, — сказав чернець. — Від моєї мотузки він заверещить, як верещав від коцюби святого Дунстана. Я зроду не боявся жодної людини — не лякаюся й чорта з його прибічниками. Молитвами святого Дунстана, святого Дубрика, святого Вінібальда, святого Вініфреда, святого Свіберта та святого Вілліка, а також святого Фоми Кентського, не враховуючи моїх власних малих заслуг перед Богом, я маю чортів десь, як хвостатих, так і безхвостих. Але по секрету скажу вам, друже мій, що ніколи не згадую про такі речі до ранкової молитви.
Він перевів мову на інше, і пиятика тривала на славу. Уже багато пісень проспівали обидва, аж раптом їхню веселу гулянку порушив дужий стукіт у двері халупи.
Чим була викликана ця перешкода, ми зможемо пояснити лише тоді, коли повернемося до інших дійових осіб нашої розповіді, тому що, за прикладом старого Аріосто[47], ми не любимо мати справу лише з одним якимось героєм, охоче змінюючи і персонажів, і обстановку нашої драми.