Але така сила звички, що не лише простолюдини, завжди жадібні до кривавих видовищ, але навіть знатні дами, які переповнювали галереї, дивилися, не відриваючись, на побоїще із захоплюючою цікавістю і хвилюванням; однак і вони не могли відвести очей від настільки жахливого видовища. Щоправда, деякі чарівні щічки блідли; часом, коли чий-небудь коханий, брат або чоловік раптом падав із коня, лунали перелякані вигуки. Але більшість дам заохочували бійців оплесками, махали хустками й шаликами й вигукували: "Молодецький спис! Добрий меч!" — коли влучний удар або поштовх потрапляв у поле їхнього зору.
Якщо навіть чарівна стать брала таку жваву участь у кривавих розвагах, можна собі уявити, з яким запалом стежили за нею чоловіки, їхнє хвилювання виплескувалося гучними вигуками за кожного нового повороту бою; погляди всіх були прикуті до того, що відбувалося на арені; дивлячись на глядачів, можна було подумати, що вони самі роздають або дістають удари. У хвилини передиху чулися голосні вигуки герольдів:
— Боріться, хоробрі лицарі! Людина вмирає, а слава живе! Боріться! Смерть краща за поразку! Боріться, хоробрі лицарі, бо прекрасні очі спостерігають за вашими подвигами.
Битва тривала зі змінним успіхом. Кожний із глядачів намагався відшукати очима вожаків, які трималися в самій гущавині бою і підбадьорювали товаришів вигуками та власним прикладом. Обоє здійснювали славні подвиги, обидва не знаходили серед інших лицарів рівних супротивників. Спонукувані взаємною ворожнечею, чудово розуміючи, що падіння одного з них рівносильне рішучій перемозі іншого, вони весь час шукали зустрічі. Але сум'яття й безлад на початку бою були такі, що всі їхні старання ні до чого не призводили: їм постійно заважали зійтися інші учасники турніру, які у свою чергу прагнули помірятися силами із ватажком ворожої партії.
Але помалу ряди бійців почали рідшати: одні визнали себе переможеними, інших притисли до огорожі на кінці арени, треті лежали на землі поранені, і тамплієр із лицарем Позбавленим Спадщини зійшлися нарешті віч-на-віч. Суперники зіткнулися з усією люттю смертельної ворожнечі. Майстерність, з якою вони завдавали ударів і відбивали їх, була тркою, що в глядачів мимоволі вихоплювалися одностайні вигуки захоплення та схвалення.
Але саме в цю хвилину партія лицаря Позбавленого Спадщини опинилась у вельми скрутному становищі: на одному фланзі його прихильників тіснила богатирська рука Реджинальда Фрон де Бефа, на іншому — могутній Ательстан розкидав навсібіч усіх, хто траплявся на його шляху. Бачачи, що перед ними немає більше безпосередніх супротивників, обидва ці лицарі, очевидно, подумали водночас, що принесуть рішучу перемогу своїй партії, якщо допоможуть тамплієрові впоратися з його ворогом. Тому вони разом повернули коней і з різних боків помчали на лицаря Позбавленого Спадщини. Неймовірно, щоб одна людина могла встояти проти такого несподіваного наскоку, якби його не попередив загальний лемент глядачів, які не могли залишатися байдужими свідками такої неминучої небезпеки.
— Стережися, стережися, сер Позбавлений Спадщини! — кричали зусібіч, тож лицар устиг вчасно помітити нових супротивників.
Зі всієї сили вдаривши тамплієра, він осадив свого коня й ухилився від нападу Ательстана й Реджинальда Фрон де Бефа. І лицарі ледь не зіштовхнулися один з одним і, не втримавши вчасно своїх коней, промчали між суперниками. Однак вони негайно виправили свій промах і разом із Бріаном де Буа-Гільбером утрьох напали на лицаря Позбавленого Спадщини.
Ніщо не могло б урятувати його, якби не надзвичайна сила і прудкість шляхетного коня, що дістався йому напередодні після перемоги. Це його виручило, тим більше що кінь Буа-Гільбера був поранений, а коні Ательстана й Реджинальда Фрон де Бефа знемагали під вантажем своїх велетенських господарів, закутих у важкі лати. Лицар Позбавлений Спадщини так майстерно керував своїм конем, а шляхетна тварина так легко йому корилася, що протягом декількох хвилин він міг відбиватися одразу від трьох супротивників. Зі швидкістю сокола він ухилявся від ворогів, кидаючись то на одного, то на іншого, на лету вдаряючи мечем і негайно відскакуючи назад, не отримавши призначених йому відповідних ударів.
Усі глядачі скажено плескали його хисту, однак було зрозуміло, що він усе-таки повинен упасти під натиском трьох супротивників. Тоді вся знать, яка оточувала принца Джона, почала одностайно просити його швидше кинути жезл на арену, щоб урятувати доблесного лицаря від безславної поразки, спричиненої кількісною перевагою супротивників.
— Та ні, клянуся небом, — відповів принц Джон, — цей вискочень, який приховує власне ім'я та ще й зневажив нашу гостинність, уже одержав приз, нехай тепер виграють інші.
Тільки-но він вимовив ці слова, як наглий випадок вирішив долю турніру.
Серед прихильників Desdichado був лицар у чорному панцирі, верхи на вороному коні, такий же міцний і могутній, як і сам вершник. У цього лицаря на щиті не було ніякого девізу, і дотепер він майже не брав участі в битві, обмежуючись відбиттям випадкових супротивників, нікого не переслідував і сам нікого не викликав.
Словом, він грав радше роль спостерігача, ніж діяльного учасника в турнірі, і глядачі прозвали його Le noir Faineant — Чорним Ледарем. Тепер цей лицар немов прокинувся. Бачачи, як люто тіснять ватажка його партії, він устромив остроги в боки свого коня і як блискавка помчав на допомогу товаришеві, громовим голосом крикнувши: — Desdichado! Іду на порятунок!
І справді прийшов час рятувати його. Тимчасом як лицар Позбавлений Спадщини бився з тамплієром, Фрон де Беф заніс над ним меч. Однак, перш ніж Фрон де Беф встиг завдати удару, чорний вершник ударив його по голові. Сковзнувши гладким шоломом, меч зі страшною силою обрушився на броню коня, і Фрон де Беф, приголомшений тяжким ударом, гримнувся на землю разом із конем. Тоді Чорний Ледар спрямував коня до Ательстана Конінгсбурзького. Кинувши меч, що зламався в сутичці із Фрон де Бефом, він вихопив із рук телепня сакса важку сокиру й так ударив його по гребеню шолома, що Ательстан без тями розтягся на землі. Здійснивши ці звитяги, за які глядачі нагородили його ще бурхливішими виявами захоплення, бо нічого такого не очікували, Чорний Лицар, здавалося, знову повернувся у стан млявої байдужості та спокійно від'їхав на північний кінець арени, даючи своєму ватажкові можливість самому розправитися з Бріаном де Буа-Гільбером. Тепер це було вже не таким важким завданням, як раніше. Втративши багато крові, кінь тамплієра не витримав останнього зіткнення з лицарем Позбавленим Спадщини й упав. Бріан де Буа-Гільбер скотився на землю, заплутавшись ногою в стременах. Його супротивник миттю зіскочив з коня і, піднявши фатальний меч над головою поваленого ворога, велів йому скоритися. Тоді принц Джон, стурбований небезпекою, яка загрожувала лицарю Храму, позбавив Буа-Гільбера приниження визнати себе переможеним: принц кинув на арену свій жезл і тим поклав кінець змаганню.