Хоча злодюги виявилися озброєними. У Пищенка Горбатюк витяг з кишені пістолет ТТ, у Рудого за поясом був обріз, а в Цигана — револьвер "наган". Скористатися своїм багатим арсеналом вони не встигли. Горбатюк потім часто повторював, що участь в операції брало не троє, а четверо. Четвертим був Майкл Джексон.
Залишивши хлопців стерегти зв'язаних рекетирів, капітан негайно повіз Семена Панасовича Дикого у найближчу від Пилипівців районну лікарню.
Одне слово, було що розказувати Горбатюку своєму другові капітану Попенку того вечора.
Розділ XVII
Дивовижа Гостролуцького лісу.
І от знову ми з вами перенеслися з дня суботнього у день недільний. І біжимо з Вітасиком і Женею на приміський вокзал, де чекає їх біля сьомої каси Милочка Петриківська.
Захекавшись, підбігли хлопці до сьомої каси і… Милочки не побачили. Зиркнули на годинник. До відходу електрички було всього десять хвилин. А Милочки — ні слуху ні духу. Невже не дочекалася, сама вирішила їхати?
Не хвилюйтесь, хлопці. Не поїхала. Он вона стоїть за кіоском, визирає. Бо де ж ви бачили, щоб красуні перші приходили, щоб вони чекали? Ні. Красуні не чекають ніколи. Навіть коли приходять перші.
Постоявши ще півхвилинки за кіоском, Милочка нарешті вийшла і попрямувала до хлопців.
— Ну що?
— Розказуй!
— Ходімо.
— А квитки?
— Я вже взяла… Зарані… — вона почервоніла, збагнувши, що цим виказує себе.
Недільна ранкова електричка восени — то особлива електричка. То електричка грибників, садоводів і дачників. Правда, більшість цього неспокійного народу поїхала семигодинною, восьмигодинною. Але й о десятій є ще чимало отих інтелігентів-"очкариків" у ватниках, чоботах, неймовірних, пожмаканих, невідомо звідки витягнутих кепочках і картузах. У жінок спортивні штани зрадливо і неспортивно обтягують те, що винахідливо прикривалося у будень сукнями й спідницями. Але ніхто на це не зважає. У всіх у руках кошики, корзини, звідки корабельними гарматами стирчать держаки лопат і сапок, стовбурчаться гілками саджанці. За спинами важезні рюкзаки з алюмінієвими трубочками обабіч.
Вагони електричок беруться приступом, як фортеця Азов козаками-запоріжцями. Сидять у вагонах тільки найдужчі й найспритніші. Слабаки, старики й діти стогнуть і крекчуть у тамбурах та проходах.
Впершися руками у стінку тамбура, щоб хоч якось захистити Милочку від пресингу, Женя й Вітасик слухали її розповідь.
— Розумієте, вчора увечері мама знову пішла ночувати до бабусі. Ми лишилися з татом удвох. Я одразу звернула увагу, що він якийсь неспокійний, хвилюється. І ще до програми "Час" почав мене підганяти: "Іди вже спати, іди". Ну, думаю, ти мене не перехитруєш. Пішла, лягла. Але не сплю. Чую, він підходить, зазирає. Я очі заплющила, лежу, не рухаюсь. Один раз підійшов, перевірив, другий, третій. Потім чую, пішов до себе в кабінет, замкнув двері. Значить, думаю, буде дзвонити по телефону. Я підвелася, навшпиньках тихенько підійшла до дверей кабінету, вухо приклала. Чую, говорить (початок я пропустила): "Тільки машину залишиш у Гостролуччі. Вони не виносять… Це я вже перевірив… Будеш іти за мною назирці метрів за двісті, не ближче. І ховайся, щоб тебе не бачили. Це вже зона. Я вирушу рівно о дванадцятій від старого береста на узліссі. Ти його пам'ятаєш, звичайно… так, так… Ітиму на схід. Не обертатимусь. Отже, як запізнишся, все зірветься… Домовились. Ну, бувай!.." Я прожогом назад. Лягла, накрилась, лежу. Чую, знову — р-рип! — двері відчиняє, зазирає. Я очі заплющила, а серце стукотить, як шалене. Якби він ближче підійшов, одразу б побачив, що я не сплю. Але він здаля тільки подивився. І пішов собі. Вранці прокинулась, а його вже нема. Ну, я одразу дзвонити вам.
— Так ми у Гостролуччя? — спитав Вітасик.
— Ага. Ми там колись щоліта знімали дачу. У Романівни. Коли в нас ще своєї не було. Тато сказав, що й тепер будемо… Він дуже любить ті місця. Там такий ліс дрімучий, грибів стільки, ягід. Навіть коли в нас уже своя дача була, тато весь час туди їздив — хоч раз на місяць… Ой, я так хвилююсь!..
— А з ким, ти думаєш, він говорив? — спитав Женя.
— Думаю, говорив з якимсь своїм приятелем, другом. Але хто це "вони", що за "зона"? І чому такі остороги? Якби не було небезпечно, він би не просив іти за ним назирці. Ой, хлопці-хлопці, що ж це буде?..
— Не хвилюйся.
— Все буде гаразд.
Хлопці намагалися її заспокоїти, але певності у них не було.
— Я тому й просила вас так рано, щоб не пропустити. Доведеться, мабуть, з годинку почекати.
— Нічого, почекаємо.
— Не хвилюйся.
Коли вони зійшли з електрички у Гостролуччі, було п'ять хвилин на дванадцяту.
— Ходімо краще в обхід. Щоб не зустрітися з татом. Бо тоді все пропаде.
Вона повела їх вздовж колії понад лісосмугою.
По дорозі весь час примовляла:
— Отут я колись їжачка бачила… А там з велосипеда впала, об оцей корінь перечепилася. А тут ми з татом вудлища у ліщині вирізали…
Говорила, щоб не мовчати. Щоб якось притамувати хвилювання.
Біля переїзду стояло кілька машин: "Волга", "Жигулі", дві вантажних… Якась із машин засигналила, — видно, водію не терпілося переїхати.
За переїздом вони звернули від колії в поле, пройшли через яр до березового гайка, а тоді підійшли до лісу і пішли вздовж узлісся.
— Отут за кущами давайте сховаємося, — сказала нарешті Милочка. — Оно, бачите, дерево велике. Оце й є старий берест…
Їм навіть не довелося довго чекати. Поки вони добиралися до береста, час на місці не стояв. Було вже близько дванадцяти.
— Тато, — раптом схвильовано прошепотіла Милочка. По стежці до узлісся йшов кремезний, спортивного типу чоловік. У брезентовій штормівці, у кедах, у шерстяній плетеній спортивній шапочці з помпоном. На вигляд не професор, а футбольний тренер або інструктор групи пішохідних туристів.
Підійшов до береста, дістав з кишені книжку, притулився плечем до стовбура і заглибився у читання.
— Він без книжки не може, — прошепотіла Милочка. — І у вагоні читає, і на ескалаторі, — всюди.
— Щось не видно, щоб він хвилювався, — прошепотів Женя.
— Значить, нічого страшного нема, — прошепотів Вітасик.
— Нічого не значить, — зітхнула Милочка. — Він читає навіть у найстрашніші хвилини. Одного разу катався на лижах, зламав ногу. Його на носилках несуть, а він читає. Лікар "швидкої допомоги" очам не вірив: "У вас залізні нерви. Такий біль, а ви читаєте…"