Вітасик весь напружився, слухаючи Клавдію Іванівну. Але й слова не промовив, не виказав свого хвилювання. Вони з Женею домовилися батьків поки що у справу агента "СД" не втаємничувати.
— Ну що ж, випадок цікавий, — сказав Григорій Тарасович. — Але криміналу тут нема. Якби ж був якийсь злодій, мафіозі, а то академік, відома на весь світ людина.
— Може, він вступив у кооператив, — висловила припущення Вітасикова мама. — І не хоче, щоб поки що хтось знав про його участь в діяльності того кооперативу.
— Можлива річ, — підтвердив Григорій Тарасович. — Зараз час перебудовчий, діяльність ініціативних заповзятливих людей підтримується, заохочується. Чому такою заповзятливою людиною не може бути академік?
— Різна буває заповзятливість у наш перебудовчий час, — скептично промовила Клавдія Іванівна. — Оно пишуть про кооперативи, які "одмивають" "брудні", награбовані, нечесні гроші.
— Бувають, звичайно, й такі, — погодився Григорій Тарасович. — Але думаю, що гроші академіка Яворського все-таки чисті.
Клавдія Іванівна пішла від Дорошенків незадоволеною. Крім театру, вона ще захоплювалася детективними романами, і їй було прикро, що сусіди не підтримали так гаряче, як вона сподівалася, її кримінальної версії випадку на пошті з академіком Яворським.
Вона ж не знала, що не всі Дорошенки були одностайні у своєму скептичному ставленні до її розповіді. Вітасик, на жаль, не міг при батьках сказати Клавдії Іванівні, що він про це думає.
А думав він от що:
"Гроші академіка Яворського безперечно чисті, а от кооператив Степана чи Семена Дикого явно нечистий. І займається рекетом, шантажує вчених. І Рудий та Циган, які хотіли розмазати Женю по асфальту, очевидно, і є агенти "СД" — агенти Семена Дикого, голови кооперативу. Ех, як ми недоречно посварилися з Женькою! Що ж робити? Іти самому до капітана Горбатюка? Женька більше з ним контактує. Та й здивується капітан, що я сам прийшов. Пояснювати — значить, розказувати, що Женька не хоче більше займатися розслідуванням, не хоче бути стукачем".
Все зводилося до того, що з другом треба миритися.
І, засинаючи, Вітасик вирішив завтра ж після школи піти до Жені.
Хоча винен у сварці був не він, а Женя. І ви знаєте, як це не просто для самолюбства в такій ситуації зробити першим крок до примирення.
Розділ XIII
"Біднувато живете. Треба жити краще…"
Настрій був у Жені поганючий. Головне — через оту сварку з Вітасиком. І в школі другий день не був. Уже скучив за класом. Коли щодня ходиш, то мрієш хоч день прогуляти. А як два дні пропустиш, то вже й нудишся.
І рани на щоці й носі хоч і взялися струпом і майже не боліли, але заважали. Ні тобі усміхнутися, ні носом шморгнути: наче маска на обличчі. А як у дзеркало глянеш — плюнути хочеться: пика, як у поліського злодія.
Пробував писати вірші — і вірші не пишуться. Якась нудота з-під пера виходить:
Надворі дощ, надворі мряка.
Бреде з опущеним хвостом
Кульгавий і брудний собака,
Що хоче їсти, і…
Останнє слово — рима — ніяк не придумувалося.
І тут подзвонив телефон.
Женя зняв трубку.
— Алло!
— Здоров! Як ти себе почуваєш, сусіда?
Женя не одразу впізнав голос Пищенка. Тільки коли той спитав:
— Батьки дома? Поклич когось!.. — Женя нарешті догадався.
І розгубився, не знаючи, що сказати.
— Ти що — не чуєш? Алло!
— Чую… Нема нікого, — нарешті вичавив із себе Женя.
— От і добре. Я зараз зайду, — і Пищенко поклав трубку.
Женю охопила паніка. Що ж робити? Що робити? Пускати? Не пускати? Дзвонити в міліцію? Батькам? Кинутися до сусідів?
Він відчув себе у власній квартирі, як миша у мишоловці.
Він не встиг нічого вирішити. Нікому не подзвонив, ні до кого не кинувся.
І коли Пищенко постукав (саме чогось постукав, а не подзвонив), Женя покірно відчинив йому двері.
У квартирі одразу запахло французькими парфумами.
— Овва! Здорово він тебе, зараза! — співчутливо сказав Степан Данилович, глянувши на Женю. — Ну нічого. Він у мене получить. Вже получив і ще получить… Власне, я й зайшов, щоб вибачитися за цього придурка перед тобою і твоїми батьками.
— А я нічого батькам не сказав, — тихо промовив Женя.
— А що ж ти сказав?
— Що впав… послизнувся…
— Ну-у, молодець! — розцвів Степан Данилович. — Оце я розумію! Це по-нашому!.. Ти на нього зла не держи, на того Цигана. Він шизик, у дурдомі навіть лікувався… Вони вчора мені як сказали — я їх мало не повбивав. Це ж треба! Сусіду отак розмалювати!.. — він зітхнув. А взагалі — нащо тобі оті менти? Нащо ти з ними зв'язався? І Шипуля на вас з дружком ображається. І Григораш. Інші хлопці теж. Воно тобі треба?..
У Жені перехопило подих. Звідки він знає? Все знає — і про Шипулю, і про Григораша… Звідки?
Степан Данилович наче прочитав його думки, усміхнувся, по-хазяйськи походжаючи по кімнаті:
— Все знаю. У нас, брат, інформація, як у Телеграфному Агентстві Радянського Союзу. Всі про всіх знають. А час іде швидко, строки закінчуються, хлопці виходять… І всяке трапляється… Я ж і кажу — воно тобі треба? — він знову усміхнувся.
У Жені мурашки побігли по спині від тієї усмішки.
— А живете ви біднувато, — Степан Данилович обвів поглядом кімнату. — Можна краще жити.
Женя почервонів.
— Подумай над тим, що я тобі сказав. Ти мені подобаєшся. Я б хотів, щоб з тобою все було в порядку. Приходь у гості… — він ще раз обвів поглядом кімнату і повторив: — Біднувато живете. Треба жити краще. Ауфвідерзеєн!..
Він пішов, лишивши запах дорогих французьких парфумів.
Женя ніяк не міг заспокоїтися. Серце шалено калатало в грудях. Він не був боягузом. Але зараз його охопив нестримний слабкодухий страх. Він відчув себе маленьким беззахисним кроликом, якого кинули у клітку до хижаків. Таким самотнім і нещасним він не відчував себе навіть у найстрашніші хвилини минулих пригод.
"Ну, нащо, нащо я посварився з Вітасиком, нащо наговорив йому образливих слів? Сам, сам же й винен. Треба дзвонити й миритися. Негайно!"
Але телефон Дорошенків мовчав, не озивався. Хоча уроки уже давно закінчилися. Женя був у відчаї.
І тут прийшов Вітасик.
Миритися.
Женя так зрадів, що не витримав і на радощах заплакав.
— Що? Що з тобою? — злякався Вітасик.
— Нічого. То я од радості. Що ти прийшов. Тут таке було… — і Женя розповів йому про візит старого шахрая.