— Я з вами згоден, але… — Помазан теж усміхнувся. — Мене ніхто не шантажує. І я не знаю ніякого агента "СД". Пробачте…
Помазан дивився прямо у вічі Анатолію Петровичу, і в погляді його була рішучість і непохитність.
— Шкода, що ви не довіряєте нам, — зітхнув Анатолій Петрович. — Тим ви ставите під удар не лише себе, а й своїх колег. Адже агент "СД", відчувши безкарність, накоїть ще багато лиха.
— Мені теж шкода, але я вас запевняю, що нічим не можу допомогти.
— Я хотів би повірити, що це так. Але… Позавчора у вас було двоє хлопців… Це гарні хлопці, нічого спільного з агентом "СД" не мають.
Помазан нервово стулив губи:
— Ви хочете сказати, що це ваші агенти? Це ви їх підіслали?
— Ні. Не ми. Вони з власної ініціативи.
— А звідки тоді вам відомо?..
— Просто ми давні друзі… Отже, говорити, що ви нічого не знаєте про агента "СД", не зовсім коректно.
— І все-таки я нічого про нього не знаю. Слів "агент "СД"" я не вимовляв. Це можуть підтвердити ваші юні друзі. А якщо я справді комусь хочу допомогти грошима, — це моя особиста приватна справа і нічого протизаконного я не роблю. Кажу вам, ніхто мене не шантажує, не примушує. Я сам, свідомо, з власної волі й бажання роблю те, що хочу. У нас багато нових прогресивних законів, але Верховна Рада ще, здається, не прийняла закону про те, щоб міліція контролювала, на що людина витрачає свої, чесно зароблені гроші… Отже, на цьому розмову давайте припинимо. Я вдячний вам за турботу. Бажаю вам успіхів у боротьбі з правопорушеннями і злочинністю. Людина ви, очевидно, непогана. Інтуїція мене все-таки не зрадила. Бувайте здорові!
Анатолію Петровичу Попенку нічого не лишалося, як потиснути руку доктору наук Помазану і піти.
Розділ X
С. Д. Пищенко.
Коли перехожі бачили його на вулиці, ніхто й подумати не міг, що то карний злочинець. Випещене благородне обличчя, окуляри, сива професорська борідка, на голові крислатий велюровий капелюх, штовхне когось ненароком: "Пробачте! Даруйте! Пардон!" Завжди пропускав поперед себе у дверях навіть чоловіків, не кажучи вже про жінок. Знайомим жінкам при зустрічі цілував руку.
Тільки зрідка, коли бував "під чаркою", тобто у нетверезому стані, дозволяв собі "розслабитися", і тоді ставало видно, що більшу половину свого життя він провів за гратами у товаристві не дуже вишуканому. Тоді з язика його замість "Даруйте! Пробачте! Пардон!" зривалися вирази іншого гатунку. Саме в такий день і зародився конфлікт Степана Даниловича з "кореспондентшою" та її пуделем.
Але то бувало, повторюю, дуже рідко. Здебільшого Степан Данилович був вихований, ввічливий, навіть запопадливий. Жив він в окремій однокімнатній квартирі, де, крім нього, була прописана ще й його сестра, яка насправді жила у своїх дорослих дітей в Кагарлику.
Степан Данилович любив товариство, особливо молоде. В його квартирі весь час товклися юнаки й дівчата, слухаючи його безконечні теревені… під музику. Степан Данилович не лише балакун, але й меломан. Збирав платівки, здебільшого старовинні. І всім казав: "Якщо знайдете десь старовинну платівку, негайно несіть до мене. Купую за грубі гроші". Женя не раз чув ці слова. І тепер у нього виникла ідея:
— Ми повинні десь роздобути платівку.
— У нас є, — сказав Вітасик. — Але, по-моєму, старовинних серед них нема.
— Треба пошукати. Ти ж розумієш, ми повинні з ним зустрітися, ми повинні з'ясувати — він чи не він. Міліції це важче, ніж нам.
Вітасик не заперечував. Це саме він перший висловив припущення — а чи не Пищенко шантажує вчених. Хоча Степан Данилович жив не з ним, а з Женею в одному будинку, та Вітасик про його існування, звичайно, знав. А на ініціали (СД) вже звернув увагу Женя.
Вітасикові батьки теж любили музику, в них був стереопрогравач "Вега" з колонками. І великий дерев'яний ящик з платівками.
— Доведеться без дозволу, — зітхнув Вітасик. — Бо якщо зараз почати пояснювати, мати категорично заборонить. Вона минулого разу сказала: "Щоб це було востаннє. Жодних розслідувань, жодних контактів з злочинцями!"
— Звичайно, ризикувати не можна. Потім уже якось пояснимо. Візьмемо гріх на душу.
Вони довго перебирали платівки, нарешті знайшли найстарішу — затерту, надщерблену — з одного боку танго "Циган", з другого — фокстрот "Ріо-ріта".
— Мама її збиралася викинути. Вона так шипить, майже нічого не чути.
— Та нам же тільки привід. Щоб зайти до нього.
Хлопці загорнули платівку у газету (конверта від неї давно вже не було) і пішли.
Пищенко відчинив їм двері, не питаючи — хто. Він злодіїв не боявся.
Аніскілечки не здивувався. Відразу побачив у Вітасика під пахвою платівку у газеті.
— О! Бонжур, мусьє!.. Заходьте, заходьте. Показуйте, що притарабанили.
Отже, хлопцям навіть і пояснювати нічого це треба було.
Зайшовши до кімнати, вони з цікавістю роззирнулися. Не лише Вітасик, а й Женя був у Пищенка вперше. Ні письмового, ні обіднього стола в квартирі не було. Попід однією стіною стояла широченна вкрита пухнастим закарпатським ліжником тахта. Біля неї низенький журнальний столик. Посеред кімнати лежав великий килим, на якому були розкидані барвисті диванні подушки. Попід другою стіною стояла шафа, телевізор, стереосистема "Радіотехніка" і величезний, аж до стелі стенд, на якому, паче в магазині грампластинок, стояли сотні платівок у барвистих конвертах.
Вітасик одразу мовчки віддав Степану Даниловичу свого "Цигана". Пищенко розгорнув, глянув і усміхнувся:
— Ясно, товар художньої цінності не має. У мене вже три "Цигани" у різних варіантах і п'ять "Ріо-ріт". Але за увагу дякую. Де взяли? Хапен-гевезен? — він зробив спритний рух рукою, показуючи — вкрали, мовляв.
Хлопці почервоніли.
— Не соромтесь. Колись же треба починати. Я теж, до речі, починав з пластинок. Ще у сорок шостому. У сусідки чоловік був офіцер. Привіз трофейного Лещенка. Ох, ми аахоилюналися тоді ним! І я в неї поцупив "Марусічку". Вона в мене досі є. Хочете послухати?
Він підійшов до стенда, ловким рухом, не шукаючи, дістав з верхньої полиці платівку, поставив і ввімкнув радіолу.
Степан Данилович був у волохатому, голубому з білим халаті, в яких ото ходять у басейні плавці. І виглядав, наче цирковий ілюзіоніст.