* * *
Солодом пахло берегове сіно. Я лежав під ковдрою в сорочці і в штанях, прислухаючись до нічних шерхотів. Чулося, як біля повітки ремигає корова. Хтось прочовгав по двору. Певно, бабуся. Вихлюпнула воду, скрипнула хатніми дверима. Всі натовклися за день і вклалися спати. Сон і мені зліплює очі. Цікаво, чи ж прийде Грицько?
Уявив, як підемо зараз до кузні... І раптом спало на думку: а чого це вночі? Біля кузні — ціла гора всяких трубок, коліщаток, пасів. Можна піти вдень і вибрати все, що потрібно. Хто пожалкує для аеросаней якусь шестірню.
— Фюіть! — почулося з кущів.
Мабуть, сполохана птиця... Свист повторився. Та це ж Грицько викликає! Я миттю схопився на ноги. Налетів на пакіл, тріснула холоша, і я простягнувся на землі.
— Тс-с-с, не галасуй...— попередив сердито сусід.
Тихо і вкрадливо, наче кішка, проскочив Грицько у балку. Я — за ним; наступив на розірвану холошу і знов упав.
— От помічник мені,— буркнув Грицько.— Закоти штани!
Берегом дістались до ставка і залягли на бугрі.
Ніч була тиха, зоряна. Визубрений місяць, наче лебідь, плив між очеретами по сріблястій гладіні. Деінде скидалась риба, дзюрчала вода під греблею. Видно було, як удень. Навіть тіні від крислатих верб, довгі й химерні, чітко виділялись на мілині.
— Яка краса! — милувався Гриша.— Хіба можна спати в таку ніч? Давай до ранку блукати...
В цю мить я соромився признатись йому, що завжди, все своє життя, від заходу до сходу сонця добросовісно... давив комара. І жодного разу не бачив, як народжується день.
— Ех, жаль, не взяв ти фотоапарата,— не втримався і я.— Картина вийшла б.
Гриша блиснув проти місяця рівними і крупними, як кукурудзяне зерно, зубами.
— Картина... Придумав — моїм саморобним вночі фотографувати. Спеціальна апаратура потрібна. Зрозумів?.. А втім — і мого вже немає...
— А де ж він? Обміняв на щось?
— Батько побив.
— Як — побив?
— А так. Взяв — і гепнув об поріг.
Над нами, в іскристій безодні неба, мерехтіли зорі. Здавалось, затамуй подих — почуєш, як вони стиха бринять, торкаючись невидимих струн. Музика ночі й брязкіт безжально розбитого фотоапарата... Все це не пов’язувалось в моїй голові.
— Малий ти, багато чого не розумієш,— вів далі журливо Гриша.— Ти думаєш, чого це я з дому пішов? Душно і бридко в хаті мені. Батько одне торочить: "Копійчину треба заробляти". Все йому мало, все гребе під себе. Побачив фотоапарат і присікався: "Роби картки і продавай. Нічого байдикувати"...
— Ну й що? — підсунувся я ближче.
— Відлупцював мене, як Сидорову козу, а фотоапарат об поріг. Ще й пригрозив: "Вижену,—каже,— чортове насіння".
Гриша гупнув кулаком об землю, процідив крізь зуби:
— Ух, як я ненавиджу кротів! Самі світла не бачать й іншим заступають.
Він ліг на спину, глибоко вдихнув повітря.
— Залишилось небагато — рік. Закінчу сім класів... А тоді — махну до моря. Країна наша велика, знаєш, як хочеться помандрувати...
— На аеросанях?
— Побачу.
Розбурхана уява малювала той день. Все село прийшло проводжати Гришу. Він одягає шолом, рукавиці і неквапливо підходить до машини. Заревів пропелер, піднялась біла курява — і прощай, село!
— Гришо... Мене візьмеш?..
Хмельовий критично помацав мою руку вище ліктя.
— З гливкого тіста... Ти про матроса Лукіна чув?
Про такого матроса я не чув і вважав за краще промовчати.
— Страшенної сили був чоловік. Візьме в руку підкову і — хрусь! — розлетілась. Цвях до колоди приставить, одним пальцем рраз — по головку загонить. А в дитинстві, кажуть, слабеньким був. От що фізкультура з людиною робить.
Гриша підвівся на ліктях.
— Хочеш — зі мною будеш тренуватись? Через місяць ніхто з хлопчаків тебе не поборе.
Звичайно, я з радістю погодився. Домовились завтра ж зустрітись на річці.
Була вже глибока ніч; місяць сховався за гору, з берега тягло холодком. Я нагадав Гриші про шестірню.
— Ану її! — махнув він рукою.— Іншим разом. Давай краще скупаємось. Вночі, знаєш, яка тепла вода!
* * *
Попередні випробування аеросаней були призначені на неділю.
В суботу звечора я виконав усі домашні завдання і взявся за книгу про матроса Лукіна. Приніс її Гриша. Книга була написана дрібненькими літерами, зустрічалось безліч невідомих слів, проте я мужньо долав сторінку за сторінкою.
— Над чим ти потієш?
Так і знав — Лідка! Ніде не сховаєшся від неї. Скрізь сестричка встромить свого кирпатого носа.
— Знов — про космос?
— Ні, про моряків.
— Це той приніс?
— Той.
На Лідчиній мові "той" — Гриша Хмельовий. Вона удає, що сусід аж ніяк не цікавить її. А сама підглядає у віконце, коли він затіє ігрище на толоці. І тихенько прочитує всі книги, які Гриша приносить мені.
— "Матрос Лукін",— кривить губи сестра.— Для чого тобі?
Ну як їй розтлумачити? Тепер, після довгих тренувань з Хмельовим, я став найсильнішим у третьому класі. Можу спокійно покласти на лопатки будь-кого з однолітків. Але щоб запитати переможеного: "А ти знаєш про Лукіна?" —треба самому знати про нього. Мимоволі будеш ламати голову над премудрою книгою.
...І ось прийшла довгождана неділя.
Я виглянув на вулицю: погода чудова! Тиха, сонячна. Дерева не ворухнуться. Стоять, мов казкові богатирі на заставі, по пояс в снігу, прикривши груди сріблястими бородами. Чисте морозяне повітря лоскоче ніздрі, забиває дух.
Грицько зустрічає мене сердитим поглядом. Хмурить густі широкі брови, припудрені інеєм.
— Чого спізнився?
— Лідка уроки перевіряла. Все допитується: "Куди з Грицьком ходите, чим займаєтесь?"
— А ти їй що?
— Не сунь,— кажу,— свого носа до чужого проса.
Голос у Хмельового потеплішав.
— Дивна вона у вас...
— Угу. Дуже в науку вдарилась. Їй аби книжка, то й хліба не треба.
Йдемо в берег мовчки. Грицько ступає широко, залишаючи в снігу глибоченькі сліди. Я ледве встигаю за ним, грузну в кучугурах по коліна.
— Значить, питає,— знов Грицько.
— Питає,— підтакую і прибріхую від себе: — Як ідеш мимо хати — все до вікна пнеться.
Бачу: у Хмельового лице аж загорілось. Насуплює брови, стримує посмішку, але очі, сірі, глибокі очі світяться радістю.
Я переводжу розмову на інше.
— Мотор вже працює?
— Щось карбюратор кульгає. Сьогодні без двигуна попробуємо.