Аероград

Страница 4 из 8

Довженко Александр

Дружина подає йому кухоль з водою. Він виплеснув воду. Кухоль падає на підлогу. Перелякалися діти. Важка туга навалюється на Шабанова в хаті. Наче хата вже не та. Не його наче хата. Немовби щілини в стінах з'явились, і дах наче вітром ось-ось знесе.

Упирається руками об стіл, і навіть стіл уже не той. Що це?

— Земля кругла і крутиться. Чуєш? Крутиться! Бога немає! Жінки в штанях! Литки голі! Музика в тайзі!.. Тайговий звір біжить, біжить... Залізниці, вибухи... Ліс рубають праворуч, ліворуч, все ближче, ближче! А на кордонах армія — трактор в трактор! Орють, орють більшовики, співають!

Важка пауза. Що може сказати дружина на ці незрозумілі слова? Що з ним? П'яний? Чи не збожеволів, господи прости? Раптом, швидко скочивши, він повертається до дружини.

— Убий дітей! Вони вже не наші...

Заступає дружина дітей і в жахливому мовчанні дивиться на свого злочинного чоловіка. А він стоїть побілілий від шаленого внутрішнього вогню, і здається він їй привидом, лихим сном, що довго гнітив її темну душу. Вона жахається.

В домі Глушака урочисто. У невістки Юлі, народної вчительки, народився син. Він косоокий, тому що у матері красуні Юлі теж косі очі. Вона кореянка.

У білому вбранні на білій постелі на фоні світлої стіни сидить молода щаслива мати, тримаючи немовля. Всі сусіди любуються нею, наче картиною. Вона справді схожа на азіатську мадонну. Від її юного образу, чистого й одухотвореного материнством, віє такою радістю, що вся кімната світиться і сяє, і все, що є в домі, виглядає якось святково. Народивши дитину, вона ніби сама народилася знову, і все навколо неї оновилось.

Чи думає льотчик Володимир Глушак, яка радість чекає його вдома в тайзі? Мабуть, ні.

Він пролітає над тайгою, над широкими ріками. Шлях далекий. Немає в світі держави, де такі величезні були б путі-дороги.

Ось вривається Володимир у хмари, ось виринає, знову і знов пірнає і валиться в повітряну яму.

Далекосхідна тайга проноситься під літаком тисячами кучерявих сопок.

Ось нові тисячі сопок, і знову ріки, і лісові пожежі, і де-не-де галявина, і паді, і знову зелені оксамитні сопки.

Блискає попереду на сході Великий океан... На колінах у матері тихо позіхає ще без імені синочок.

Тихо співають дівчата — подруги матері. Гості вигадують ім'я маляті, кожен по-своєму. Кореянка говорить:

— Назвемо його Кім.

Гольд, мисливець, приятель Глушака, пропонує друге красиве ім'я:

— Назвемо його Дерсу.

— Назвемо його Ван-Лін,— говорить, посміхаючись, китаянка.

Старий Глушак розчулений. М'яко посміхаючись, дякує гостям.

— Дуже добре. Дуже добре. Спасибі. Назвіть мого внука Павлом. Партизанське наше ім'я.

Спить на руках біля самого материнського серця Кім-Дерсу-Ван-Лін-Павло.

Раптом відкриваються двері, і зовсім несподівано входить його молодий батько. Це льотчик Володимир, пісні якого ми чули серед хмар над Азією.

— Здрастуй, моя люба!

Підходить до дружини, обнімає й цілує. В домі радісний переполох.

— Здрастуй! Яким вітром, яким чудом ти тут?

— На Чукотку летимо, в Анадир.

— Чого?

— Зараз, зараз...— Володимир ще раз цілує дружину, дитину, батька з матір'ю. І раптом, відчувши величезну втому, сідає на край постелі.

— Зараз... Зараз все розкажу...

— Та він заснув,— дивуються гості.

— Він спить уже. Глушак до гостей:

— Тихше. Прошу вас. Він справді спить.

Тихо. Вечір. Спить тайга. Співають десь далеко, ледве чутно. На тайговій галявині біля літака вартовий. Глушак з сусідом Паком сидять біля хати на ослоні.

Пак. Так, Степане, пролетіти десять тисяч кілометрів — це...

Глушак. Це набагато трудніше, ніж одному йти на шістнадцятипудового кота...

З тайги, що починається зразу ж за маленьким городом, виходить китаєць Ван-Лін, середніх літ, сухий, невеликого росту, скромний, тихий чоловік. Давно вже погнали його злидні з Китаю. Не одну тисячу кілометрів сходив він у російській тайзі в пошуках кореня життя — жень-шеня. Так, як і Іван Іванович, знайшов він тут дружбу і нове товариство. Був у партизанах, працював у загонах по боротьбі з бандитами та диверсантами. Слідопит першокласний. Глушака поважає, як рідного батька.

— Степане, лихі люди з'явилися в тайзі. На душі у Ван-Ліна неспокій.

— Степане, вони йдуть від Імана, Хора, Фудзіна. Степане, вони ідуть з рушницями і не стріляють...

Глушак. Еге. І йдуть вони не за рухом звіра. Вірно?

Ван-Лін. Ти все знаєш, Степане. Ти вже стріляв їх мало-мало... Твої сліди я бачив біля фанзи Худякова.

Глушак. Хвалю. Сліди, справді, мої. Як поживає мій друг?

Ван-Лін. Твого друга немає. Твій друг пішов у тайгу з чужим чоловіком... (Схвильований Ван-Лін починає показувати, як зникають у тайзі недобрі люди). Два сліди. Помічаєш! Один слід — друг. Другий слід — ворог...

Глушак (відповідаючи своїм думкам). Ось як. Це він даремно. Це дуже погано, ай-ай-ай... Завтра, Ван-Лін, ти підеш по слідах і на деревах рубай насічки. Зрозумів? Ми підемо слідом.

Літак на галявині яскраво освітлений вранішнім сонцем.

Володимир прокинувся. В хаті весело, радісно. Тільки мати зажурилася. Вона бачить сина більше у снах. І цей приліт його теж здається їй сном. Здається їй, що живе її син не на землі, а в хмарах.

— На Чукотку? Де та Чукотка? І що вам там треба?

— На Чукотку летимо, мамо, в Анадир. Американський льотчик кругосвітній там зазнав аварії. Рятувати послали. От і летимо.

— А що йому треба було на Чукотці?

— Політ, кажу, задумав навколо світу. Та на Чукотці сів. А ми поспішаємо тепер до нього.

Мати. Ну, а куди ви його привезете? Володимир. В Америку, додому. Ось яке наше життя.

Мати. Подумати страшно, яка далечінь. Володимир. Ні. Тепер усе близько стало. Світ зменшився, мамо.

Мати. Не страшно? Володимир. Ні.

Глушак. Страшно людини. Людина страшна стала. Пак. Ось це правда.

Володимир (до батька). Що? Бродить звір?.. Пак. Два самураї.

Глушак. Один. Другий вже заспокоївся.

Дружина Глушака (з докором). Заспокоївся.

Глушак (до дружини). Та помовч ти... Одним словом, ваше діло—повітря, наше — земля. Ван-Лін ось прийшов... Лихі люди з'явилися в тайзі.

Входять сусіди, в минулому партизани: Іванов, Щербань, Максимов.

Веселий Щербань підходить до Володимира, сміючись розкотистим басом, міцно й довго його обнімає: