Так, так, вона відгадала! Як несподівано, просто промовила і влучила в саму суть, зазначила те, чому він не міг, а може, й жахався прибрати ім'я, хоч здавна вже носив із собою сірий, мутний, огидливий погляд самотності і, лежачи на ліжку, ловив тривожним вухом зловісний шепіт її у важкій, мовчазливій, як смерть, пітьмі. Безпричинний, безглуздий, незрозумілий жах огортав тоді його, він накривався з головою м'якою ковдрою і з болем втримував тяжке зітхання, що рвало груди, а то й глухе незмірковане ридання... І такої хвилини він почував себе суто нещасним і кляв життя, а самому собі смерть заподіяти не мав відваги, та й лякався, що се буде... нерозумно...
Зубенко пересів до ніг її й говорив, говорив, а вона уважно слухала його й дивилася на нього некліпаючими очима, й не можна було розібрати в темряві, чи вона спочуває йому, чи ховає в серці глум. Блискавкою мигнула йому в голові ся думка, й він замовк ніяково.
— Ви самотні? — промовила вона по хвилі. Й по інтонації голосу Зубенко зрозумів, що вона пройнялася жалем до нього. Божевільна радість недалекого здійснення найкращого бажання охопила його, й він ладен був тепер розкрити їй всю свою душу.
— Мені дивно... Ви ж маєте діло, певне діло... Та й, крім того, зараз такі часи... Де ж тут місце для нудьги?
...Діло?.. О, так, він мав його й має, пригадує навіть часи, коли захоплювався сим ділом, і воно задовольняло його. Та, мабуть, сього не досить, бо, коли невблаганна майбутність зиркнула на нього своєю страшною безоднею, він вжахнувся й відтоді так і носить той несвітський жах в душі своїй... З того й почалося. Сьогодні одно, й завтра так само, й позавтра, й за місяць, рік, десять років і до смерті — те саме діло. Ні, се хоч кого візьме розпач... Ну да, праця — велична річ і має силу зукрасити одноманітність життя, але не така ж нудна праця, а захоплююча, повна змісту й мети...
— Авжеж,— муркнула вона, і в сім незначнім слові він почув щось недобре для себе.
Так, він теж розуміє се гаразд, але не всі здатні до такої праці... і він нездатний. Багато він міркував над сим, та нічого не вигадав...
— Чудно,— промовила вона.
— Чудно? — луною обізвався Зубенко.
— Ну да... Адже ж я трохи знаю вас, а зараз не можу збагнути. Я й не гадала знайти в вас стільки... песимізму. Принаймні мені здавалося зовсім інше.
Він посміхнувся:
— Тепер?.. Тепер інша річ. То було й минулося.
Вона здивовано підвелася з ліктя й сіла, випроставшись.
— Авжеж... То було тоді, коли ще я... вас не знав,— ледве вимовив Зубенко й почув, як знову затремтіло йому все тіло й зробилося холодно.
— Ви... що?.. Жартуєте? — насупилась вона.
— Я? Жартую?.. О, я ладен впасти до ваших ніг, молитись до вас, благати у вас порятунку, бо... безмірно кохаю вас. З того часу, коли я побачив вас зблизька, весь тягар з душі зсунувся геть, і я зрозумів, що й для мене ще посміхнеться життя й сіятиме сонце...
Галина Васильовна мовчала, схиливши голову, й думала про щось, а він схопив її руку й палко припав до неї сухими спраглими губами.
— Ви мовчите? — поспішався Зубенко.— Промовте ж хоч словечко, подайте хоч найменшу надію на те, що то не мрія, що...
— Що, власне, ви бажали б почути від мене? — нарешті промовила вона, приймаючи руку.
— Не можу я без вас, розумієте? Коли у вас є хоч краплина приязні до мене, ви пожалієте мене й підете в житті поруч зо мною...
— Куди?
— Усюди.
— Себто?
— Будьте моєю дружиною.
Вона не ворухнулась, ніби чекала на се, а тільки нижче схилила голову й думала. Трохи згодом вона підняла її й пильно, з цікавістю поглянула на нього, бажаючи зазирнути в саму душу. Потім з притиском промовила:
— А потім?
— По... тім? — хутко перепитав він здивовано, але, промовляючи першу половину по, зрозумів усе, і тім вийшло жалісне, мізерне, як вмираюча хвиля або стогін перерваної струни. Знов чорна невблаганна безодня розкрила йому свою пащу, та так і зосталась, і в'їдливий жах, болючий, як невідомість, розпачливий, як неминучість, підкрався й стис серце. Він, сильний, кремезний, не міг вимовити ані слова, а якось остовпів і сидів тихий, покірний і смішний, такий смішний...
Але се була мить...
Іскорка звіра вже розжеврювалась десь глибоко, пекла, пекла. Ось-ось вона спалахне диким полум'ям... В єдину мить перевернувся його, здавалося, міцний, несхибний світогляд; в очах, в свідомості лягли на все темні, потьмарені фарби, стерлись яскраві контури — і лиш там, глибоко, щодалі лютіш розгорювався звірячий огонь, з силою гнав кров до висків і силував широко роздувати ніздрі. Роздратований, пожадливий, він тільки тепер, коли почув цілою своєю істотою, що вони — його потайна хіть, несвідома мрія — випорснули без задоволення, тільки тепер мимоволі збагнув він, що вся його недавня, лагідна, чиста, як белькотання дитини, врочиста, як весняне небо, радість у відносинах до неї була тільки захованим несвідомо, звичайним, нервовим запалом самця, підогрітим чарівною мрією про щастя душ...
Вона прислухалась до його важкого подиху, нахилилася трохи й побачила, як виразно вималювалось тавро звіра йому на обличчя, побачила, як тремтять йому ніздрі і все тіло від дикого бажання, глузливо посміхнулась, потім, не хапаючись, сперлась на руку й підвелась.
Зубенко сидів непорушно... не насміливсь...
Вона пішла від нього мовчки, не поспішаючись, з високо піднесеною головою, смілива, гордовита, немилосердна, й він почув, що тихою ходою зникла з нею в темряві, зникла навіки, й мрія, лишивши його порожнім, нікчемним, самотнім. І тим, що всередині палахкотіло вже полум'я нестримної жаги, самотність була ще більш нестерпучою. Він упав лицем у траву й заричав риканням незадоволеного звіра. Якусь мить виникло в нього бажання наздогнати її, щоб заволодіти нею, але хутко потонуло в тім морі зневаги її, що й досі хвилювало перед очима... Він лежав...
А на зміну вечерові непомітно, крадькома спускалась чорна, ласкава, як мати, нічка, помалу вбирала в себе всі запізнілі згуки дня й тушила їх у собі, щоб ніщо не порушило її величного спокою. На стемна-синім небі ясніш замиготіли зорі, потемнішав захід, тільки байдужно миготіли ліхтарі там, у лощині, на шахтах. Зубенко підвівся. Свідомість непоправного минулого важким тягарем гнітила мізок, хотілося скрикнути так, щоб розступилася, щезла ся пітьма й знову виплило поверх зникле недавнє... Йти?.. Куди?.. Додому? До непривітних, зненависних, байдужих до всього кімнат і сидіти на самоті з страшною самотністю?.. А потім?.. Ах, потім!.. Прокляте, зловісне потім... Краще б щезнути, розтанути й злитись з ніччю, скинувши з себе болючу свідомість того непоправного.