Сидить дід Марко, шиє, головою облисілою похитує...
Та ось шлеї готові. Лишилося тільки їх до підошов припасувати. Тут сурова нитка не годиться. За тиждень згорить. Тут дратва потрібна. А для дратви що: конопляне клоччя й смола.
В їхньому хуторі давно вже забули, як коноплі ті й тіпати. Пускали, скошені, під осінні дощі та під сніг, а весною, як добре просохнуть, возили на фабрику. А все ж у діда Марка десь клоччя було. Не могло не бути. Десь завалялось з років повоєнних. Раз драчка й досі в клуні стоїть, то й клоччя має висіти.
Сходив до клуні: так і є, висить на бантині. Приставив драбину, зняв разом з гніздом ластів'ячим: ластів'ята давно уже вилупились і гніздо встигли залишити, так що дід Марко не согрішив проти птаства,— сів дратву сукати. Зсукав, просмолив, а тоді за шило й ну пришивати до підошов.
До обіду і впорався. Приміряв — якраз по нозі. Зверху халявки зашнуровані, а внизу з-під шлей виглядають розплескані пальці. Попоходив по білому світу, попотоптав святу землю.
Роздивляється дід Марко свої сандалети, роздивляється й думає. Що оце якби у такі кожного депутата взути. Плюща не минаючи. І не давати іншої взувачки ні влітку, ні взимку: ходіть, сучі діти, поки народу не полегшає! А то такі уже всі за народ, так за ним, бідолашні, горюють! А спитати: чого ж ти, такий мордатий, коли за народ переживаєш, ночі не спиш? Людина коли за щось вболіває, то сохне на корені, а цей як вилізе на трибуну, то не розбереш, де пика, а де трибуна. Вони про народ так думають, як я про свою корову: як лучче здоїти...
Намилувавшись отак сандалетами, рушив дід Марко в крамницю. Іде єдиною вулицею, іде мимо хат, садків та городів, і здається йому, що кожен клаптик землі стогне голосами людськими. Тут і жіночі, й чоловічі, а найбільше тоненьких дитячих. Скільки народу видушив страшний отой голод, скільки люду потім пішло на війну та не повернулось додому! По два, по три чоловіки з кожної хати.
Не хутір — цвинтар суцільний.
Дід Марко сіяв колись на городі жито-пшеницю, та згодом відмовився. Як вийшов одного разу на город пшеницею помилуватися, що густою щіткою стояла, як глянув — так у серце і вдарило. Зеленіє пшениця, як килим, а в трьох місцях така зелена, аж чорна. І згадав дід Марко, що саме там було три могили: першої жінки і двох маленьких синів. Які померли від голоду. Поховав на городі: не було сил на кладовище відвезти. Пізніше вже, як сам звівся на ноги, переховав: на кладовище одвіз.
Перестав на городі сіять пшеницю.
А в кого посіяна — так і дивись: то там пляма могильна чорніє, то там...
Дивні діла твої, Господи!
* * *
Іде дід Марко у нових сандалетах, головою сам до себе похитує.