— Ми могли б продовжувати зустрічатися потайки. Хай живе така мораль! Це ще Блез Паскаль сказав:
"Справжня мораль сміється надмораллю". І в той час, коли я втягую її сльози через соломинку "Seven Up", ми думаємо про те саме:
— Ти знаєш, чому ми ніколи не зможемо бути разом?
— Так, знаю, — відповідаю я. — Тому що я — не вільний, а ти — аж надто.
5.
І ось зйомки закінчено: ми щойно витратили три мільйони франків (500 тисяч євро) за три дні. Перш ніж камери поховали в чохли, ми попросили Енріке відзняти ще одну версію — трешеву. Усі в шоці, включаючи Тамару, і тоді Чарлі заволав:
— Послухайте! ПОСЛУХАЙТЕ МЕНЕ УСІ! Listen to me, please. Коли я востаннє бачив Марка Марроньє живим, він перчив Октава, який тут присутній, кричав, що сценарій, за яким ми щойно знімали, — лайно і що треба буде його переробити.
— Так і було, — додав я. — Він навіть вирік тоді фразу, яку я затямив на все життя: "Ніколи не пізно все покращити".
— Мадам і месьє, леді й джентльмени, та невже ми проігноруємо останню волю покійного?
Техніків вочевидь ця пропозиція не гріла. Після кількох переговорів із телепродюсеркою та Енріке, було вирішено швиденько відзняти "версію агенції" — урізаними планами, з камерою на плечі, у стилі "Догми" (тієї зими в цьому стилі інтелектуальної датської течії знімалися всі кіновідсебеньки). [172]
І ось що являла собою версія "Мегрелет-Догма": Тамара проходжається по веранді з тикового дерева, граційно знімає з себе майку, потім, уже з оголеним торсом, дивиться в камеру і починає розмазувати йогурт по щоках та грудях. Вона кружляє, босоніж біжить до саду і починає погрожувати своєму знежиреному йогурту: "Мегрелет! І gonna eat you!" Потім вона качається по щойно підфарбованій траві, її груди перемазані зеленою фарбою та "Мегрелетом", вона облизує солодкий йогурт на своїх непе-ревершених губках та стогне від задоволення (крупний план обличчя, по якому тече йогурт): "М-м-м-м... Мегрелет. It's so good when it comes in your mouth".(1)
Як талановито! Ми вирішуємо відправити цю версію на Всесвітній фестиваль реклами в Каннах, потайки від "Мадон". Якщо ролик отримає "Лева", Дюлер буде змушений аплодувати.
Марроньє оцінив би подібну самовідданість. Ми можемо зі спокійним серцем повертатися до Парижа, аби зайняти ніші ще тепленькі нові крісла. Але Чарлі — моєму оплотові, тепер особливо непорушному — цього здалося замало. Цього самого вечора, після вечірки в "Лікіді" на честь закінчення зйомок, він потягнув нас до прь крої г/льби, про яку, на жаль, я змушений розповісти.
(1) "Так добре, коли він потрапляє до рота" (англ.).
6.
Софіти ділили простір на квадрати. Підстаркувата садомазохістка розсікала по танцмайданчику в корсеті, який стиснув її талію до десяти сантиметрів. Вона була схожа на пісочний годинник, затягнутий у чорну шкіру.
— Знаєш, про що мені нагадує це старе страшко? У Європі різні компанії звільняють тисячі працівників, аби збільшити прибутки пенсіонерів з Маямі, так чи не так?
— Е-е-е... загалом так. Усі флоридські дідугани є акціонерами пенсійних фондів, яким належать міжнародні корпорації, тому так, маєш рацію.
— Тоді, якщо ми вже тут, чому б нам не зробити візит одному із цих підстаркуватих власників планети? Це щонайменше смішно — бути в Маямі і не розібратися з кимось із торботрясів, а там — хто його знає, може, нам вдасться переконати його більше нікого не звільняти? Що ти на це скажеш?
— Тільки те, що ти налигався. Але о'кей, ходімо.
І ми вирушили — Тамара, Чарлі та моя пика, бульварами "Пороки Маямі", в пошуках представника світового імперіалізму. [174]
Дінь! Донь! Дінь! Донь! Дінь-дон-дінь-дон!
У Маямі навіть дверні дзвоники хочуть бути крутими — цей грає "Маленьку нічну серенаду" Моцарта, замість просто зробити "Дзинь", яку всьому світі. Уже цілу годину ми кружляємо "спальним" кварталом Корал-Гейблс у пошуках акціонера-пенсійного-фонду для своєї проповіді. Нарешті Чарлі подзвонив у двері благоліпної вілли у марокканському стилі.
— Yes?
— Good evening, мадам, do you speak French?
— Так, так, еге ж, хоч трохи, але чому ти звонить так пізно?
— Е-е-е, тому що Тамара, яку ви можете бачити (Тамара всміхається до камери спостереження), стверджує, що вона ваша онучка, місіс Ward(1).
Б-3-3-3.
Двері відчиняються, і ми бачимо мумію. Зрештою, це "щось" колись давно, мабуть, було жінкою, але дуже давно, і, можливо, на якійсь іншій планеті. Ніс, рот, очі, лоб, щоки — усе накачане колагеном. Усе інше тіло нагадує зморщену картоплю, мабуть, через її халатик.
— У неї тільки на морді шкіра підтягнута, — через силу констатує Чарлі.
— Що говорить ви? Яка онука? Я...
Запізно. Бабці не лишилося часу на волання, бо Тамара вирубила її (не даремно у неї коричневий пояс із дзюдо!). Ми увірвалися до золотого будинку. Усе, що не золоте, — із білого мармуру. Відстій: Тамара з Чарлі кладуть стару на канапу в стилі психоделік, яка, мабуть, була в моді ще за молодості своєї володарки, тобто десь на початку двадцятого століття. [175]
(1) "Опіка" (англ.).
— Отож, якщо ви розумієте французьку, мадам Вод, чи як там вас, зробіть ласку і вислухайте нас. Ви живете тут одна?
— Так, І mean, ні, це не так, поліція прийти дуже швід-ко. НА ДОПОМОГУ. HEEEELP!
— Заткнемо їй пельку. Тамаро, давай хустку!
— Тримай.
Вона встромляє свій бандан у пащу старої, а Чарлі сідає на неї зверху (я вам гарантую, він такий самий важкий, як і його жарти). Тепер уже пенсіожерці доведеться спокійно вислухати все.
— Як бачите, мадам, вибір припав саме на вас, але на вашому місці міг опинитися будь-хто з відповідальних за негаразди сьогодення. Вам слід знати, що від сьогодні візити подібного роду стануть обов'язковими. Надійшов час, коли акціонери американських пенсійних фондів мають зрозуміти, що не можуть вони безкарно руйнувати життя мільйонів безневинних, одного дня їм доведеться за це відповідати, чи це зрозуміло?
Чарлі розійшовся. З мовчунами завжди так коли вже вони відкривають рота, їх нічим не зупинити.
— Дозвольте запитати, чи чули ви про "Подорож краєм ночі" Луї-Фердінанда Селіна?
— Мпффгхпффхмммгхпх.
— Ні, Селін — це не марка взуття. Це французький письменник. Героя його найвідомішого роману звати Бардамю — він подорожує планетою в пошуках винного. Він зустрів дорогою і війну, і горе, і хвороби, був в Африці й Америці, але так і не знайшов того, хто винний у нашій зневірі. Книга вийшла у 1932, а через п'ять років Селін знайшов козла відпущення — євреїв.