— Так, — кивнув я.
— Не розмовляйте, молодий чоловіче! – піднялася церберка, яка спостерігала за мною. – Працюйте мовчки. Щоб я вас не чула.
Я все уважно перечитав. П'ятдесят сім разів, а може, і більше. Коли вийшов у коридор, я прошепотів:
— Дід Леон, ти ще тут?
Відповіді не було.
У поїзді на зворотному шляху я попробував ще раз. Знову нічого – абонент недоступний.
Я побачив батьків на пероні і з їх облич зрозумів: щось сталося.
— Він помер? – закричав я. – Він помер, так?
— Ні, — сказала мама. – він у комі.
— Давно?
— Із сьогоднішнього ранку.
— Він прийде до тями?
Тато зморщився, а мама осіла і ухватилася за моє плече, щоб не впасти.
Я так і не навідав діда у лікарні. Його ніхто не навідував. До нього не пускали, тому що будь-який мікроб міг його вбити. Зате я провідав бабусю і був шокований, коли її побачив, такою вона вигляділа маленькою і щуплою. Як мишка, її і не видно було в широкому синьому халаті. Я стояв посеред кухні дурак дураком, а вона раптом сказала:
— Іди попрацюй трохи, Грегуар. Запусти механізми. Візьми в руки інструменти. Погладь дошки. Поговори з ними з усіма, скажи їм, що він скоро вернеться.
Бабуся беззвучно плакала.
Я ввійшов. Сів. Положив руки на верстак і ось тоді на кінець розплакався.
Я виплакав усі сльози, які копичив у собі так довго. Скільки часу я просидів там? Годину? Дві години? Можливо, три?
Коли я піднявся, було легше, всі сльози вийшли, і горя як ніби більше не було. Я вишмаркався в стару, заляпану клеєм ганчірку, яка валялася на підлозі, і ось тут-то побачив свій напис… "ДОПОМОЖИ МЕНІ", — було надряпано на верстаку.
Мене прийняли у Граншан. Мені від цього було ні жарко ні холодно. Правда, я радий би поїхати, "розвіятися", як сказав би дід Леон. Я зібрав речі у рюкзак і навіть не оглянувся, закриваючи за собою двері своєї кімнати. Перед від'їздом я попросив маму покласти гроші месьє Мартіно на книжку. Мені більше не хотілося їх тратити. Мені взагалі нічого не хотілось, крім неможливого. І я вже зрозумів, що не все в цьому житті можна купити.
Тато сам відвіз мене у нову школу – йому треба було у справах в ті краї. По дорозі ми з ним майже не розмовляли. Ми обидва знали, що наші дороги розходяться.
— Ви подзвоните мені, якщо будуть новини, добре?
Він кивнув, потім нахилився і незграбно поцілував мене.
— Грегуар?
— Так.
— Ні, нічого. Будь щасливий, постарайся вже, ти цього заслуговуєш. Знаєш, я ніколи тобі не говорив, але думаю, ти хороший хлопець… Дуже хороший.
І він міцно-міцно стиснув мій лікоть, перед тим як сісти в машину.
Я не став першим учнем, до відмінників мені було далеко: якщо чесно, я, мабуть, був останнім у класі. Але вчителі мене чомусь любили…
Наприклад, одного разу мадам Верну, учителька французької, роздала письмові роботи. Я отримав 6 із 20.
— Надіюсь, ваша машинка для чистки бананів вдалася краще, — сказала вона і усміхнулась мені.
Думаю, вся справа була в цьому, до мене добре відносилися через того мого листа. Всі знали, що я абсолютна бездара, але хоча б стараюся з цим боротися.
Зате з малювання і праці я був поза конкуренцією. Особливо з праці. Я вмів більше вчителя, чесне слово. Коли у когось на уроці щось не виходило, то в першу чергу зверталися до мене. Спочатку месьє Жугле це не подобалось, а тепер він бере приклад із своїх учнів: увесь час запитує моєї поради. Умора.
Більше всього я ненавидів фізкультуру. У спорті я з дитячого садка нуль, але тут це особливо кидалось у вічі, тому що товариші підібралися міцні, ловкі і любили цю справу. А в мене нічого не виходило: адже я не вмію ні бігати, ні плигати, ні ниряти, ні ловити м'яч, а вже кидати-то й потім… Ні-чо-го. Повний нуль. Пусте місце.
Товариші наді мною сміялися, але не зло.
— Ей, Дюбоск, — говорили мені, — коли ти спорудиш машинку для нарощування м'язів?
Або:
— Бережись! Плигає Дюбоск, готуйте пов'язки!
Раз у неділю я говорив по телефону з мамою і перш за все запитував її, чи є новини. Одного разу вона сказала:
— Слухай, Грегуар, досить. Ти ж знаєш, якщо будуть новини, я відразу тобі скажу.
Розкажи краще, як ти живеш, що робиш, які у тебе вчителі, які друзі…
А мені нічого було їй сказати. Я щось видавлював із себе і швидше закругляв розмову. Все, що не стосувалося дідуся, стало мені по фігу.
Мені жилося непогано, але щасливим я не був. Я мучився від того, що нічим не можу помогти діду Леону. Я б гори звернув для нього, я б дав, якщо треба, розрізати себе на шматки і підсмажити на повільному вогні. Я готовий був нести його на руках через усю землю, притискаючи до грудей, я б усе що завгодно витерпів, тільки б врятувати його, та що толку, якщо все рівно зробити нічого було не можна. Тільки чекати.
Це було нестерпно. Він-то прийшов мені на допомогу у найважчий момент, коли мені це було по заріз треба, а я що? Ніякого від мене толку.
Так я думав до того уроку фізкультури. В меню цього разу був канат з вузлами. Жах. З шести років намагаюсь, але так ні разу і не ухитрився на нього залізти. Ніяк. Канат з вузлами – мій вічний сором.
Коли підійшла моя черга, Моно гаркнув: — Увага, увага, зараз інспектор Гаджет продемонструє нам свої панчохи!
Я подивився на верхівку стовпа, до якого був прив'язаний канат, і прошепотів: "Дідусю, послухай! У мене вийде. Я це зроблю для тебе. Для тебе, чуєш?"
На третьому вузлі я зрозумів, що більше не можу, але тільки міцніше стиснув зуби і напружив свої дохлі руки, повні сиркової маси. Четвертий вузол. П'ятий. Все, зараз випущу. Мені це не під силу. Ні, не можна, адже я обіцяв! Я крякнув і сильніше уперся ногами. Ні, все, не можу. Руки вже розмикалися. І тут я побачив хлопців – увесь клас стояв навколо стовпа, далеко внизу. Хтось крикнув:
— Тримайся, Дюбоск! Давай!
Прийшлося іще піднапружитися. Піт заливав очі, руки горіли.
— Дю-боск! Дю-боск! Дю-боск! – надривалися товариші, підтримуючи мене.
Сьомий вузол. Більше не можу. Зараз втрачу свідомість.
А вони там, унизу, скандували титри із мультика:
— Хто йде, хто йде?.. Інспектор Гаджет! Це він, це він!.. Інспектор Гаджет!
Вони підбадьорювали мене, але цього було мало.
Лишилось всього два вузли. Я поплював на руку, потім на другу. "Дідусю, ось він я, дивись! Я посилаю тобі мою силу. Я посилаю тобі мою волю. Візьми їх. Візьми! Вони тобі потрібні. Ти того разу допоміг мені своїм знанням, а я поможу тобі тим, що в мене є: візьми мою молодість, моє завзяття, моє дихання, мої м'язи, вони маленькі, та удачненькі. Візьми їх, дідусю! Візьми все… Будь ласка!"