Я прокидаюсь за годину до будильника, а то і більше. І цілу годину лежу і відчуваю цей біль у животі, як він набухає, набухає… До того часу, коли треба вставати з ліжка, мене уже нудить так, що здається, ніби я на палубі корабля у відкритому морі. Сніданок – мука. Я взагалі нічого не можу їсти, але мама вічно стоїть над душею, і хочеш не хочеш приходиться запихати в себе тости. В автобусі біль стискається у тугу-тугу грудку. Якщо я зустрічаю по дорозі товаришів із класу, можна поговорити, наприклад, про "Зельде", тоді трохи відпускає, але коли їду один, грудка душить мене. А справжній жах – це увійти на шкільне подвір'я. Запах школи – ось що гірше всього. Запах крейди і старих кросівок, від якого важко дихати і нудота підкочується до горла.
До чотирьох клубок починає розсмоктуватися, і я зовсім його не відчуваю, коли вдома відкриваю двері своєї кімнати. Потім скручує знову – це коли приходять з роботи батьки і починають допитувати, як пройшов день, і ритися в моєму портфелі, щоб перевірити щоденник, але уже не так сильно, тому що до їхніх скандалів я звик.
Ні, брешу, звичайно. Нічого я не звик. В будинку вічні скандали, і мені ніяк не вдається їх уникати. Важко. Батьки мої один одного ледве виносять, так що їм обов'язково що не вечір треба ще й як посваритися, тільки вони не знають, до чого причепитися, от і користуються мною – я з моїми паскудними оцінками служу їм зручним приводом. "Це ти винен, це ти винна!" Мама кричить, що батько ніколи мною не займався, часу на сина у нього немає, а він їй відповідає, щоб не звалювала з хворої голови на здорову, вона сама, бачите, розпанькала.
Достало, як же це мене дістало…
Мене це так дістало, що ви навіть уявити собі не можете.
Я, коли вони, кричать, подумки затикаю собі вуха і намагаюся думати тільки про те, що в даний момент майструю, наприклад: космічний корабель для зоряних війн із "Лего-систем", або апарат для видавлювання зубної пасти, чи гігантську піраміду із дерев'яного конструктора "Капас", та мало чого. А потім починається знущання уроками. Якщо мені допомагає мама, завжди закінчується тим. Що вона плаче. Якщо батько – плачу я.
Ось я вам все це розповідаю, а ви ще подумаєте, що мої батьки паскуди або діймають мене. Та ні ж, ні, вони у мене класні, просто класні… словом, батьки як батьки. Все тільки із-за школи. Я, між іншим, через це весь минулий рік записував у щоденник тільки половину завдань – щоб менше було скандалів і сліз вечорами. Чесне слово, тільки тому, але у мене язик не повернувся сказати це директрисі, коли я заливався сльозами в її кабінеті. Глупо страшне.
Взагалі-то я правильно зробив, що не сказав. Що вона може зрозуміти, індичка надута? Все рівно через місяць вона мене відчислила.
Відчислила через фізкультуру.
Цього ви ще не знаєте: спорт я ненавиджу майже так само, як школу. Не зовсім уже до такого ступеню, але майже. Якби ви мене тільки бачили, ви б зрозуміли чому. Татамі і я, як говориться, – речі несумісні. Я не вийшов ні ростом, ні мускулатурою, ні силою. Скажу вам більше: я натуральний хлюпик.
Буває, я стою – руки в боки, груди вперед – перед дзеркалом і дивлюся на своє відображення. Вид іще той, вилитий черв'як на заняттях по бодібілдінгу, чи ще той, пам'ятаєте, що хотів вступити в легіон в "Астериксі-легіонері"? Ніби такий здоровань, а коли знімає плащ із звірячих шкур, видно, що здохляк. Коли я дивлюсь у дзеркала, завжди його згадую.
Але ладно, не можна ж усе на світі брати в голову, на щось можна і наплювати, інакше і схибнутися недовго. Так ось, наплював я в минулому році на фізкультуру. Навіть коли пишу це слово, рот у мене сам собою розтягується в усмішку до вух… Тому що на уроках фізкультури у мадам Берлюрон я посміявся так, як не сміявся ніколи в житті.
Ось так це почалося.
— Дюбоск Грегуар, — сказала вона, втупившись у журнал.
— Я.
Я знав, що знову завалю на фіг вправу і буду посміховиськом.
Стояв і думав, коли ж це все скінчиться.
Словом, тільки я ступив вперед, всі уже за хіхікали.
Але сміялися-то цього разу не над моєю незграбністю – просто я в той день уже досить безглуздо виглядів. Я збув вдома фізкультурний одяг, все б нічого, але це був уже третій раз за чверть, ось я і попросив Бенжамена дати в борг форму брата, щоб знову не залишили після уроків. (Я за один рік після уроків стільки насидівся, на скільки вас за все життя не залишали!) Я тільки не знав, що у Бенжамена брат – клон Зеленого Велетня, росту в ньому метр дев'яносто…
Ну ось, уявіть собі мене у формі XXL і кросівках сорок п'ятого розміру. Чи треба говорити, що успіх я мав…
— Це що таке? Що за вигляд? – рявкнула Берлюронша.
Я прикинувся дурачком, це я вмію, і сказав:
— Е-е, сам не розумію, мадам, на минулому тижні все було в пору… Не розумію…
Вона ніби почала злитися:
— А ну, подвійний переворот вперед, ноги разом.
Я перевернувся один раз через пеньок-колоду і втратив кросівку. Почув, як всі регочуть, і вирішив: що мені коштує, розвеселю їх іще сильніше. Перевернувся знову і вихитрився запустити другу в стелю.
Коли я піднявся, у мене були видні труси, тому що треніки сповзли. Мадам Берлюрон була червона, як буряк, а хлопці від реготу трималися за животики. І у мене від того їхнього сміху щось опустилося всередині, тому що сміялися-то не зло, класно сміялися, як у цирку. Після цього уроку я вирішив, що так завжди і буду на фізрі клоуном. Берлюроншиним блазнем. Коли люди покачуються від сміху дякуючи вам, це ж здорово, і потім, це як наркотик: чим більше сміються, тим більше хочеться їх смішити.
Мадам Берлюрон наказувала мене так часто, що місця в щоденник у не вистачало. В кінці кінців мене і відрахували через це, але я не жалкую. Мені хоч трішки краще стало в школі, хоч щось я зумів.
Що я виробляв – не описати. Раніше мене ніхто в команду брати не хотів, гравець-то я ніякий, а тепер через мене готові були перебитися, тому що я своїми номерами запросто міг дестабілізувати противника. Пам'ятаю, одного разу мене поставили на ворота… Ото сміху було…Коли м'яч летів на мене, я вищав і ліз на сітку, як перелякана макака, а коли треба було ввести м'яч у гру, хитрував кинути його через себе, прямим влученням у свої ворота.