Коли надійшла черга Задивленого на Місяць, він майже не відчував страху. Він лиш обурювався з того, що його м'язи скорочуються, а кінцівки рухаються за чужими наказами.
Не розуміючи, навіщо йому це здалося, він нахилився й підібрав маленький камінчик. Розігнувшись, Задивлений на Місяць побачив на поверхні кристала нове зображення.
Мінливі ґратки й візерунки зникли. Натомість з'явилося кілька концентричних кіл, які оточували маленький чорний диск. Підкорюючись мовчазному сигналу у своєму мозку, він пожбурив камінь незграбним кидком наввимашки. І схибив майже на метр.
"Спробуй ще раз", — знову пролунало в мозку. Задивлений на Місяць обнишпорив усе навколо, поки знайшов іншу гальку.
Цього разу камінь улучив у кристал із дзвінким, схожим на удар дзвону звуком. Йому ще було далеко до центру мішені, але рука, яка випустила його, стала влучнішою.
На четвертій спробі камінь ударився всього в кількох сантиметрах від яблучка. Відчуття невимовної насолоди, майже сексуальної за своєю природою, поглинуло свідомість австралопітека. Потім контроль зник, він не відчував жодних наказів, окрім як стояти й чекати.
Один по одному моноліт випробував усіх членів племені. Деяким усе вдавалося, але більшість не змогла виконати завдання кристала, і всі були належним чином винагороджені відчуттям задоволення чи болю.
Тепер кристал став однорідним, плита, немов велетенський ліхтар, невиразно світилася в навколишній пітьмі. Наче прокидаючись зі сну, австралопітеки трясли головами й почали рухатися стежкою до свого прихистку. Вони не озиралися, не міркували над тим, що то за дивне світло проводжає їх додому, до невідомого майбуття й навіть до зірок.
Розділ 3
Академія
Щойно кристал припинив подавати гіпнотичні сигнали до їхнього мозку й проводити експерименти з тілами, як Задивлений на Місяць і його одноплеменці вже не мали жодних спогадів про побачене й пережите. Наступного дня вони пройшли повз камінь на пашу, ні на секунду не затримуючись коло нього, нібито це неважлива й нецікава частина їхнього життя. Вони не могли з'їсти кристал, а кристал не міг з'їсти їх, отож, вочевидь, він не вартий уваги.
Унизу біля річки Інші, як завжди, галасували й погрожували. Їхній ватажок, австралопітек із одним вухом, приблизно такого самого віку й зросту, як і Задивлений на Місяць, лише тендітнішої статури, навіть зробив короткий набіг на територію ворожого племені, голосно ревучи та розмахуючи руками, щоб налякати супротивників і підтримати власну хоробрість. Води в струмку тепер залишилося тільки по щиколотку, не більше, але чим далі просувався Одновухий, тим більш непевним і зніченим він ставав. Дуже скоро він сповільнився, відтак зовсім зупинився, повернув назад і з удаваною гідністю почимчикував до своїх.
У всьому іншому їхня щоденна рутина не зазнала жодних змін: плем'я зібрало досить їжі, щоб прожити до наступного дня й ніхто не помер.
Того вечора кристал знову чекав на них, оточений розпульсованою аурою світла та звуку. Цього разу програма була вигадливішою й трохи відрізнялася від учорашньої.
Деяких представників племені кристал повністю ігнорував, зосередивши увагу на найбільш перспективних особинах. Задивлений на Місяць потрапив до їх числа, він іще раз відчув допитливого випробувача, що намагався пізнати невикористаний потенціал його мозку. Потім почалися видіння.
Ці видіння могли народжуватися в кристалі чи, можливо, у його мозку. У будь-якому разі, для Задивленого на Місяць вони були цілком реальні. Якимось чином звичний автоматичний імпульс виганяти чужаків зі своєї території був приспаний.
Він побачив мирну сім'ю австралопітеків, вона лише в одному відрізнялася від тих, які він зазвичай спостерігав: самець, самка й двійко дітей, що таємничим чином постали перед ним, були ситі та вгодовані, з гладким блискучим хутром. Такого достатку Задивлений на Місяць не міг навіть уявити.
Несвідомо він відчув свої ребра, що випиналися з тіла, а натомість ребра тих істот покривав лій. Вони відпочивали біля входу до своєї печери, час від часу ліниво перевертаючись на осонні, явно перебуваючи в мирі з цілим світом. Час від часу самець голосно відригував, напевно, наївшись досхочу.
Більше нічого не відбулось, і після п'яти хвилин видіння раптом зникло. Кристал перетворився на мерехтливий екран у темряві; Задивлений на Місяць потермосив себе, немов прокидаючись зі сну, заледве розуміючи, де він є, і повів своє плем'я назад до печер.
Він не мав свідомих спогадів про те, що бачив тієї ночі. Коли замислений австралопітек сів біля входу до свого лігва, його вуха вловлювали звуки світу довкола нього, а в серці прокидався невиразний біль від нової потужної емоції. Це було невиразне й розпливчасте почуття заздрості й незадоволення своїм життям. Він не мав уявлення про причину такого стану, але невдоволення заполонило його єство, і Задивлений на Місяць іще на один малесенький крок наблизився до людини.
Вистава з тими відгодованими приматами повторювалася щоночі, аж поки не стала джерелом заздрісного роздратування в її глядача. Це роздратування породило в душі Задивленого на Місяць вічну гризоту. Але те, що він бачив у себе перед очима, не могло дати бажаного висліду, потрібне було ще психологічне підкріплення. Якоїсь миті в житті австралопітека раптом відбувся прорив, про який він потім ніколи не міг згадати. Атоми його примітивного мозку сформувалися в нові комбінації. Якщо він виживе, то ті комбінації стануть вічними й разом із його генами передадуться наступним поколінням.
Еволюція — страшенно повільний процес, але кристал терплячий. Ні він, ані його точні копії, розкидані по половині земної кулі, не сподівалися досягти успіху з усіма десятками груп, що брали участь в експерименті. Сотні невдач не мали значення, коли єдиний успіх міг би змінити долю світу.
До наступної повні плем'я бачило одне народження й дві смерті. Причиною однієї смерті став голод, а друга трапилася під час нічного ритуалу. Намагаючись акуратно з'єднати два камені до купи, один австралопітек раптово знепритомнів. Кристал миттєво згас, і плем'я отямилося від гіпнозу. Однак той примат, що знепритомнів, і далі лежав нерухомо, і до ранку, як звичайно, його тіло зникло.