— Виходжу, — доповів він Боумену. — Усе під контролем.
— Сподіваюсь, у тебе все гаразд. Мені теж кортить глянути на той блок.
— Ти матимеш його на тестовому столі через двадцять хвилин, обіцяю.
Поки Пул неквапливо наближався до антени, в ефірі запанувала тиша. Біля контрольної панелі Боумен чув лише дихання астронавта.
— Забираю свою обіцянку назад, бо один із гвинтів застряг. Я, напевно, закрутив його надто туго. Гоп, ну от, пішов!
Знову тривала мовчанка, а потім Пул озвався:
— Еале, поверни фари на двадцять градусів ліворуч, дякую, так добре.
Десь глибоко в свідомості Боумена тенькнули дзвоники тривоги. Сталося щось дивне, може, не загрозливе, проте незвичне. Це почуття пульсувало в ньому кілька секунд перед тим, як Боумен уторопав його причину.
Еал виконав наказ, але не повторив його, як завжди. Коли Пул закінчить, вони мають із цим розібратися…
Ззовні на пристрої антени Пул був надто заклопотаний, щоб помічати такі речі. Він стис блок руками в рукавичках і вийняв його з гнізда.
Блок вільно вийшов, й астронавт підніс його до сонячного світла.
— Ось і цей маленький негідник, — сказав він Усесвітові й Боумену. — Видається цілим. Як на мене, усе гаразд.
Відтак Пул зупинився. Його око вловило несподіваний рух, але ж тут випадкові рухи неможливі. Астронавт тривожно озирнувся. Світло від прожекторів капсули, яким він послуговувався, щоб прояснити затінені місця, почало рухатися до нього.
Мабуть, "Бетті" відв'язалася, він, напевно, кепсько її закріпив. Потім із подивом, який перевершив навіть страх, астронавт побачив, що капсула на повному ходу рухається простісінько на нього.
Це було таке неймовірне видовище, що воно заморозило всі нормальні людські рефлекси, Пул навіть не зробив спроби уникнути монстра, що наближався. В останню мить він опанував свій голос і закричав:
— Еале!
Зв'язок обірвався. Було вже надто пізно.
У мить зіткнення "Бетті" рухалася ще досить повільно, капсула не призначалася для високих швидкостей. Але навіть зі швидкістю десять миль на годину удар півтонної штуковини є смертельним, байдуже на Землі чи в космосі…
Усередині "Діскавері" той відчайдушний зойк змусив Боумена підскочити так рвучко, що він би впав із сидіння, якби його не тримали паски безпеки.
— Що сталося, Френку? — заволав він.
Ніхто не відповів.
Він запитав знову. Знову жодної відповіді.
Згодом повз ілюмінатор для огляду щось пропливло. Вражений Боумен побачив, як космічна капсула на повній швидкості мчить до зірок.
— Еале! — заволав він. — Що сталося? Гальмуй "Бетті"! Гальмуй!
Ніяких змін. "Бетті" й далі втікала. Потім за "Бетті" на кінці шварта з'явився скафандр. Боумену вистачило одного погляду, щоб найгірші його підозри підтвердилися. Без жодних сумнівів обвислі контури скафандра свідчили про те, що в ньому немає тиску й він відкритий до вакууму.
Та все одно Боумен по-дурному гукав, неначе з допомогою замовлянь міг повернути свого напарника до життя.
— Френку, Френку! Ти мене чуєш? Махни рукою, якщо мене чуєш. Можливо, мікрофон зламався… Махни рукою!
І тут, ніби у відповідь на його прохання, Пул махнув руками.
На мить Боумен відчув, як йому на голові волосся стає дибки. Слова, які він збирався вимовити, завмерли на його розкритих вустах. Він знав, що його друг не може бути живий, і ось він махнув…
Надія і страх відступили, змінившись холодною логікою. Просто капсула, прискорюючись, струснула причеплений до неї ззаду вантаж. Жест Пула був копією жесту капітана Агава, труп якого, прив'язаний до білого кита, покликав екіпаж "Пекода" в могилу.
Через п'ять хвилин капсула і її супутник зникли серед зірок. Дуже довго Девід Боумен дивився в порожнечу, що пролягала на мільйони миль до мети, якої, тепер він був упевнений, ніколи не досягне. Тільки одна думка пульсувала в його мозку.
Френк Пул — перша людина, яка дістанеться Сатурна.
Розділ 26
Розмова з Еалом
На борту "Діскавері" нічого не змінилося. Усі системи досі функціонували нормально, центрифуга повільно оберталася по своїй осі, генеруючи штучну силу тяжіння, люди в стані гібернації без снів спали у своїх капсулах, корабель прямував до мети, від якої нічого не могло його відвернути, крім випадкового зіткнення з астероїдом. І справді, кілька астероїдів кружляли тут, далеко від орбіти Юпітера.
Боумен не пам'ятав, як дійшов від контрольної панелі до центрифуги. Тепер із подивом він усвідомив, що сидить у маленькому коридорчику, а тюбик із напіввипитою кавою досі в його руці. Астронавт, як людина, яка прокинулася від тривалого кошмару, почав повільно розуміти, де він є і що з ним.
Прямо навпроти нього — камера спостереження, такі камери були передбачені на усіх стратегічно важливих пунктах корабля, з їх допомогою Еал візуально контролював машину. Боумен глянув на камеру, немов ніколи не помічав її раніше, потім він звівся на ноги й попрямував до неї.
Його рух, напевно, помітив Еал, і щось клацнуло в тому незбагненному розумі, який зараз керував судном. Еал раптом заговорив:
— Шкода Френка, чи не так?
— Так, — відповів Боумен після довгої паузи. — Шкода.
— Напевно, ти дуже сумуєш?
— А ти як гадаєш?
Еал, як на комп'ютер, думав дуже довго, минуло аж п'ять секунд, поки він відповів:
— Френк був прекрасним членом команди.
Відчувши каву в своїй руці, Боумен зробив повільний ковток. Проте змовчав: він був настільки збентежений, що просто не знав, що сказати, чи радше, що сказати, щоб не погіршити ситуацію, якщо це ще можливо.
Чи це нещасний випадок, спричинений пошкодженням системи управління капсулою? Чи мимовільна помилка Еала? Той не давав жодних пояснень, а Боумен боявся їх вимагати, бо не знав, яку реакцію це може спровокувати.
Навіть зараз він не міг повірити, що Френка вбито зумисно, це здавалося таким абсурдом. Боумен не міг збагнути, чому так сталося, що Еал, який тривалий час працював безвідмовно, перетворився на ката. Комп'ютер міг припускатися помилок, будь-хто, людина чи машина, помиляються, але щоб Еал був здатен на вбивство…
Тепер Боумен мав узяти до уваги й таку можливість, і якщо це правда, то він у величезній небезпеці. І хоч його наступний крок чітко прописано в інструкції, астронавт не знав, як безпечно взятися до його виконання.