Боумен і Пул споглядали цей камінь у небі з почуттями моряків, які після тривалого плавання вперше побачили берег, на який не могли зійти. Хоч вони прекрасно розуміли, що 7794 — мертвий камінь, знання жодним чином не впливало на їхні почуття, адже це єдина "земля", яку вони зустрінуть до Юпітера. А до тієї планети залишалося ще двісті мільйонів миль.
У потужний телескоп вони розгледіли, що астероїд має неправильну форму й летить, повільно обертаючись. Інколи він нагадував сплющену кулю, подекуди криву цеглину, швидкість його обертання становила лише трохи більше від двох хвилин. Поверхнею астероїда строкато розбігалися світло і тінь, і він часто спалахував на Сонці в місцях виходу кристалічних порід.
7794 проходив повз "Діскавері" зі швидкістю майже тридцять миль на секунду, тому астронавти мали лише кілька хвилин, щоб гарячково дослідити його зблизька. Автоматичні камери зробили десятки фотографій, навігаційні радари посилали сигнали, що відбивалися від поверхні астероїда й записувалися. Саме наставала мить для єдиної спроби відрядити ударний зонд.
На зонді не було жодних приладів, жоден прилад не вцілів би під час зіткнення на такій космічній швидкості. Зонд являв собою примітивний маленький металевий гарпун, який випускали з "Діскавері" в напрямку, де він мав би перетнутися з астероїдом.
До запуску гарпуна зосталися лічені секунди, напруження Пула й Боумена зростало. Експеримент у принципі простий, але він випробовував їхнє обладнання на точність. "Діскавері" мав поцілити у тридцятиметрову мішень із відстані в тисячі миль…
На темній поверхні астероїда раптом стався сліпучий вибух світла. Маленький гарпун улетів у нього на космічній швидкості, за частку секунди вся енергія перетворилася на тепло. У просторі здійнявся струмінь розжарених газів, а на облавку "Діскавері" спектрографи зафіксували лінії спектра, що швидко згасли. На Землі експерти проаналізують їх, шукаючи натяки в підписах, залишених розжареними атомами. І вперше за всю історію буде визначено склад кори астероїда.
Через годину 7794 перетворився на ледь помітну зірку, навіть сліду від диска не залишилось. А коли Боумен заступив на наступну вахту, астероїд і зовсім зник із поля зору.
Вони знову самі в космосі, і так триватиме, доки "Діскавері" не зустріне перші супутники Юпітера, але це станеться аж за три місяці.
Розділ 19
Повз Юпітер
Навіть за двадцять мільйонів миль попереду, Юпітер уже став найпомітнішим об'єктом у небі. Планета була схожа на блідий, лососевого кольору диск, завбільшки десь із півмісяця, якщо на нього дивитися з Землі, із темними паралельними смугами хмар, що вже зараз добре вирізнялися. Туди й сюди навколо Юпітера плавали яскраві зірки Іо, Європа, Ганімед і Калісто — світи, які за інших обставин могли би стати окремими планетами, але мусили обернутися простими супутниками гігантського володаря.
Крізь телескоп Юпітер виглядав дивовижно: плямиста різнобарвна планета, яка, здавалося, заповнює весь небосхил. Осягнути його справжній розмір було неможливо, Боумен пам'ятав, що Юпітер в одинадцять разів більший за Землю, але тривалий час не міг цього належно зрозуміти.
Одного разу, збираючи інформацію з бази даних Еала, він несподівано усвідомив приголомшливі масштаби планети попереду. На екрані комп'ютера виникла ілюстрація, де всю відшаровану поверхню планети Земля було прикріплено, наче клапоть тканини, до диска Юпітера. Порівняно з Юпітером, усі континенти й океани Землі мали такий вигляд, як Індія на карті світу.
Коли Боумен використовував максимальне збільшення телескопа "Діскавері", йому здалося, що він завис над дещо сплюснутою кулею, розглядаючи вервечки хмар, розмазаних у смуги через швидке обертання гігантської планети. Часом ці хмари здавалися скупченням кольорової пари завбільшки із континент, інколи вони були пов'язані між собою містками в тисячі миль завдовжки. Маса Юпітера під цими хмарами була достатньою, щоб переважити всі інші планети Сонячної системи. Боумен часто думав: що ще приховано там?
По куполу хмар, що назавжди сховали справжню поверхню Юпітера, іноді пропливали круглясті плями темряви. Це супутники Юпітера відкидали тінь на поверхню його хмар.
Інші, набагато менші супутники планети, кружляли навіть тут, за двадцять мільйонів миль від самого Юпітера. Вони являли собою брили в кілька десятків миль діаметром, але шлях корабля не проходив повз жоден із них. Що кілька хвилин радар збирав енергію й посилав могутній імпульс у космос, але з порожнечі від імовірного супутника не прийшло ще відповіді-відлуння.
Натомість посилився радіоголос самого Юпітера. У 1955 році, саме перед світанком космічної ери, астрономи з подивом виявили, що Юпітер випромінює колосальну, в кілька мільйонів кінських сил, енергію в десятиметровому діапазоні. Це випромінювання фіксувалось як хаотичний радіошум, за його джерело вважали ореоли заряджених частинок, що опоясували Юпітер, як пояси Ван Алена Землю, але в набагато більших масштабах.
Інколи протягом самотніх годин за контрольним пунктом Боумен слухав ці звуки. Він повертав регулятор гучності до максимуму, тріск і шипіння заповнювали всю кімнату, чулися нерівномірні свистки, немов крики невідомих птахів. Це були моторошні звуки, бо вони не мали в собі нічого людського, самотні й беззмістовні, як удари хвиль об берег або грім за обрієм.
Навіть на нинішній швидкості в сто тисяч миль на годину, у "Діскавері" забрало б два тижні перетнути орбіти всіх супутників Юпітера, адже їх було більше, ніж планет навколо Сонця. Місячна обсерваторія відкривала один супутник щороку, і до сьогодні їх налічувалося аж тридцять шість. Найвіддаленіший із-поміж них, Юпітер XXVII, рухався по нестабільній орбіті в протилежному від інших супутників напрямку за дев'ятнадцять мільйонів миль від свого тимчасового володаря. Це був трофей у постійному перетягуванні каната між Юпітером і Сонцем, планета постійно захоплювала собі короткочасні супутники з поясу астероїдів і втрачала їх через кілька мільйонів років. Тільки найближчими супутниками Юпітер володів постійно, Сонце ніколи не вирве їх із обіймів гігантської планети.