У той день було Різдво, і Нед Ленд, як мені здалося, зажурився, згадуючи традиційний "Christmas" — справжнє сімейне свято, до фанатизму шановане протестантами.
Капітан Немо не з'являвся уже цілий тиждень. Нарешті, ранком 27 грудня він ввійшов до салону так невимушено, немов ми розсталися з ним яких-иебудь п'ять хвилин тому. Я саме шукав на карті місце проходження "Наутилуса". Капітан підійшов до мене і, показавши точку на карті, лаконічно мовив:
— Ванікоро.
Назва подіяла на мене магічно. Це була назва островів, коло яких загинули кораблі Лаперуза. Я підхопився на ноги.
— "Наутилус" тримає курс на Ванікоро? — запитав я.
— Так, пане професоре, — відповів капітан.
— І я можу побувати на цих знаменитих островах, де потерпіли аварію кораблі "Бусоль" і "Астролябія"?
— Якщо захочете, пане професоре.
— А як далеко до Ванікоро? [126]
— Та ось і Ванікоро, пане професоре.
Разом з капітаном Немо я піднявся па палубу і очима жадібно уп'явся в обрій.
На північному сході виднілися два острови, різні за величиною, але, безсумнівно, вулканічного походження, оточені кораловим рифом приблизно до сорока миль в окружності. Ми були поблизу острова Ванікоро. Вірніше, ми були коло входу в маленьку гавань Вану, розташовану під 16°4' південної широти і 164°32' східної довготи. Острів, здавалося, був суцільно покритий зеленню, починаючи від берега до гірських вершин, над якими височіла вершина Капого заввишки чотириста сімдесят шість туазів.
"Наутилус", увійшовши через вузьку протоку усередину коралового бар'єра, опинився за лінією прибою, у гавані, глибина якої доходила тридцяти-сорока сажнів. У тіні мангрів виднілися постаті дикунів, які з неабияким подивом стежили за нашим судном. Може, вони сприймали чорний веретеноподібний корпус "Наутилуса" за якусь китоподібну тварину, якої треба було побоюватися?
Капітан Немо запитав мене, що мені відомо про загибель Лаперуза.
— Те, що відомо усім, капітане, — відповів я.
— А чи не можете ви посвятити мене в те, що відомо всім? — не без іронії запитав капітан.
— Дуже охоче!
І я став переказувати йому зміст останніх повідомлень Дюмои Д'юрвіля.
От короткий виклад подій.
Лаперуз і його помічник, капітан де Лангль, у 1785 році були послані Людовиком XVI у кругосвітнє плавання на корветах "Бусоль" і "Астролябія" і безвісти щезли.
У 1791 році французький уряд, стривожений долею двох корветів Лаперуза, спорядив рятувальну експедицію під командою Бруні Д'аитркасто, у складі двох фрегатів "Решерш" та "Еспе-ранс", що вийшли в плавання з Бреста 28 вересня.
Два місяці згодом стало відомо зі свідчень якогось Боуена, капітана корабля "Албермель", що уламки якихось суден були помічені коло берегів Нової Джорджії. Але Д'антркасто, не знаючи про це повідомлення, — треба сказати, досить сумнівне, — тримав свій шлях до островів Адміралтейства, що у рапорті капітана Гунтера вказувалися як місце аварії корабля корветів Лаперуза. [127]
Пошуки Д'антркасто були безуспішні. Корвети рятувальної експедиції пройшли повз Ванікоро, не зупиняючись, і плавання для них закінчилося трагічно, бо експедиція коштувала життя самому Д'антркасто, двом його помічникам і багатьом матросам з команди корветів.
Першим па безсумнівні сліди загибелі кораблів Лаперуза напав старий морський вовк, капітан Ділон, що чудово знав Тихий океан. 15 травня 1824 року його корабель "Святий Патрік" проходив повз острів Тікопіа, що належить до Ново-Гебридскої групи. Там якийсь тубілець, що приплив до корабля в пірозі, продав капітану срібний ефес шпаги, на якому збереглися сліди якогось напису. Той же тубілець розповів Ділопу, що шість років тому він бачив па Ванікоро двох європейців з екіпажу кораблів, які розбилися об рифи поблизу цього острова.
Ділон збагнув, що мова йде про корвети Лаперуза, зникнення яких хвилювало увесь світ. Він вирішив йти до Ванікоро, де, за словами тубільця, збереглися ще сліди аварії корабля. Але вітри і течії не дозволили Ділону здійснити його намір.
Ділон повернувся до Калькутти. Там він зумів зацікавити своїм відкриттям Азіатське товариство й Ост-Іидську компанію, і в його розпорядження був наданий корабель, що також одержав назву "Решерш". 23 січня 1827 року, супроводжуваний французьким представником, Ділон відплив з Калькутти.
Після кількаразових зупинок у різних пунктах Тихого океану 7 липня 1827 року корабель "Решерш" кинув, нарешті, якір у тій самій гавані Вану, де зараз стояв "Наутилус".
Ділон знайшов тут безліч залишків аварії корабля: якорі, інструменти, блокові стропи, каменемети, вісімнадцятифунтове ядро, уламки астрономічних приладів, шматок гакаборту і бронзовий дзвін із написом: "Відлитий Базеном", із клеймом ливарні Брестського арсеналу і датою "1785". Не залишалося ані найменшого сумніву!
Ділон, продовжуючи пошуки доказів, пробув на місці катастрофи до жовтня місяця. Потім він підняв якір і через Нову Зеландію пішов до Калькутти. 7 квітня 1828 року він повернувся у Францію і був милостиво прийнятий Карлом X.
У той же самий час Дюмон Д'юрвіль, нічого не знаючи про відкриття Ділона, продовжував пошуки слідів аварії корабля в зовсім іншому напрямку. Зі слів одного китобоя йому стало відомо, що в дикунів Луїзіани і Нової Каледонії бачили медаль і хрест св. Людовика. [128]
Дюмон Д'юрвіль, командир "Астролябії", вийшов у море і через два місяці після того, як Ділон залишив Ванікоро, кинув якір у Гобарт-Тоупа. Тут він довідався про наслідки пошуків Ділоиа і крім того ознайомився зі свідченнями якогось Джемса Гоббса, помічника капітана "Юніона" з Калькутти, що твердив, буцімто приставши до острова, який лежить під 8°18' південної широти і 156°30у східної довготи, він нібито бачив у тубільців залізні бруси і шматки червоної тканини.
Дюмон Д'юрвіль, збентежений цими суперечливими свідченнями і не знаючи, чи можна їм вірити, зважився все-таки йти слідами Ділоиа.
Десятого лютого 1828 року корвет "Астролябія" підійшов до острова Тікопіа. Узявши на борт лоцманом і перекладачем колишнього матроса, що обжився на цьому острові, судно взяло курс на Вапікоро. Підійшовши до острова 12 лютого, "Астролябія", лавіруючи між його кораловими рифами, тільки 20 лютого, переборовши рифові бар'єри, ввійшла в гавань Вану.