1984

Страница 9 из 97

Джордж Оруэлл

На телезахисті пробило чотирнадцяту годину. Він мусить вийти за десять хвилин. Йому треба повернутися на роботу до чотирнадцятої тридцять.

Дивовижно, як годинниковий дзвін повернув йому наснагу. Він був самотнім привидом волаючим істину якої ніхто не міг почути. Але чим довше він волав її, якимось похмурим та незрозумілим чином глуха безперервність не порушувалася. Це було не те щоб змусити почути себе, але лишатися у здоровому глузді дбаючи про спадок Людини. Він повернувся за стіл, обмакнув ручку з пером, та написав :

До майбутнього або до минулого, до часу коли думки будуть вільними, коли люди будуть відрізнятися один від одного і не будуть жити на самоті – до часу коли істина буде існувати і те що зроблене не можливо буде заперечити: Від епохи одноманітності, від епохи самотності, від епохи Старшого Брата, від епохи двоєдумства – вітання!

Він був вже мертвий, зрозумів він. Це стало зрозумілим для нього тільки тепер, коли він повернув собі здатність чітко формулювати свої думки, це було його вирішальним кроком. Наслідок та вага будь-якої дії містяться у самій дії. Він написав :

Думкозлочин не призводить до смерті : думкозлочин ЦЕ І Є смерть.

Відтепер він усвідомив себе як мерця і тому було дуже важливо залишатися живим якомога довше. Два пальці на його правій долоні було замащено чорнилами. Це саме та дрібничка яка могла зрадити його. Який-небудь нишпорячий зилот-ентузіаст з Міністерства (жінка, швидше за все : хтось на зразок маленької рудуватої жіночки чи темноволосої дівчини з Відділу Фікцій) може почати розмірковувати чому це він писав від руки під час своєї перерви на ланч, чому це він використовує старомодну ручку з пером, ЩО це він писав – а потім натякне у відповідні інстанції. Він пішов до ванної кімнати та ретельно відшкрябав чорнила геть темно-коричневим твердим та скрябучим наче пісок милом ,що дерло твою шкіру неначе наждак і було ніби створене саме для цієї мети.

Він поклав щоденника назад до шухляди. Було цілком намарно думати про те щоб його сховати, але він міг би принаймні переконатися викрито чи ні його існування. Покласти волосину поміж сторінок було занадто очевидно. Кінчиками своїх пальців він зібрав незрозумілого походження порошини білої пилюки та посипав ними куток обкладинки, її буде струшено якщо хтось буде рухати щоденник.

Глава 3

Вінстону снилася його матір.

Йому повинно було бути, як він думав, десять або одинадцять років коли його матір зникла. Вона була висока, велична немов статуя, мовчазна жінка з повільними плавними рухами та розкішним і пишним світлим волоссям. Свого батька він пам'ятав більш тьмяно як стрункого брюнета, що постійно вдягався у елегантний темного кольору одяг (особливо добре Вінстон пам'ятав дуже тонкі підошви на його черевиках) та носив окуляри. Їх обох очевидно було проковтнуто під час однієї з перших великих чисток у п'ятдесятих.

Цієї миті його матір сиділа у якомусь місці глибоко під ним, з його молодшою сестрою на її руках. Він взагалі не пам'ятав свою сестру, окрім як крихітне, слабке маля, завжди мовчазне з величезними допитливими очима. Вони обидва знизу дивилися на нього. Вони обоє були у якомусь підземному місці – на дні колодязя, наприклад, або у дуже глибокій могилі – але це було місце що було далеко унизу від нього та поступово рухалося ще нижче. Вони перебували у каюті корабля що потопав, дивлячись вгору на нього крізь похмуро почорнілу воду. У каюті було монолітно нерухоме повітря, вони все ще могли бачити його а він їх, але все це, доки вони занурювалися глибше, тонуло у зелених водах і у якусь мить повинно було зникнути з поля зору назавжди. Він був огорнений світлом та чистим повітрям доки їх засмоктувала смертельна безодня, і вони були там унизу тільки тому що він був тут нагорі. Він знав це і вони також знали це, і він міг побачити це знання написане на їх обличчях. Не було жодних докорів у їх обличчях або в їх серцях, тільки знання про те що вони мають померти згідно того порядку за яким він мав змогу зберегти життя, і це було частиною незворотного порядку речей.

Він не міг згадати що сталося насправді, але він знав зі свого сну що якимось чином його матір та сестра пожертвували своїми життями заради нього. Це був один з тих снів у якому посеред характерних декорацій сну знаходилося продовження свідомого розумового життя, та у якому з'являлися усвідомлені факти та ідеї , які все ще здавалися новими та годящими навіть після пробудження. Особливим одкровенням яке зненацька дуже сильно вразило Вінстона було те що смерть його матері, що сталася приблизно тридцять років тому, була трагічною та скорботною у такий спосіб який зараз навіть уявити годі. Трагедія , як він усвідомив, належить до прадавніх часів, до часів коли все ще існувало особисте життя, кохання та дружба, і коли члени родини підтримували один одного навіть не вимагаючи на це особливої причини. Спогади про його матір країли йому серце тому що вона померла люблячи його, у той час коли він ще був занадто молодий та егоїстичний щоб любити її у відповідь, і тому що якимось чином ,він не пам'ятав як саме, вона пожертвувала собою на знак відданості, що була її особистою та непохитною рисою. Такі речі, як він бачив, не могли статися сьогодні. Сьогодні усюди панували страх, ненависть та біль, але не було жодної гідної емоції, жодного глибокого або складного співпереживання. Усе це він здавалося бачив у великих очах своїх матері та сестри, що дивилися догори на нього крізь зелену воду у сотнях фатомів унизу та все ще тонучі.

Несподівано він опинився стоячим на куцому дерені, літнього вечора коли похилі сонячні промені розливалися золотом по землі. Цей пейзаж, на який він дивився, так часто з'являвся у його снах, що він вже не був цілком певен у тому бачив він його чи ні у справжньому світі. У своїх свідомих думках він називав його Золота Країна. Це було старе, вподобане крільми пасовисько, зі стежиною що перетинала його та з кротовинами по всіх усюдах. На розкуйовдженому живоплоті з протилежного боку поля гілки в'язів гойдалися дуже м'яко під легким вітерцем, їхнє листя колихалося щільною хвилею неначе жіноче волосся. Десь неподалік, хоча і не у полі зору, був чистенький, повільний струмочок звідки припливала плотва до водойм що розлилися під вербами.