З такими дітьми, подумав він, ця бідолашна жінка певно живе життям сповненим жаху. Ще рік або два і вони будуть спостерігати за нею удень та вночі у пошуках симптомів неортодоксальності. Майже всі діти зараз суцільне жахливе лихо. А що найгірше за все так це те, що завдяки зусиллям таких організацій як наприклад Шпигуни їх систематично перетворюють на некерованих, невгамовних маленьких дикунів, і відтоді це виробляє в них повну відсутність прагнень до повстання проти порядків Партії. Якраз навпаки, вони обожнюють Партію та все що з нею пов'язано. Пісні, марші, прапори, турпоходи, тренування з макетами рушниць, вигукування гасел, культове поклоніння Старшому Брату – це все було для них різновидом якоїсь чудової гри. Усю їх люту дикість було спрямовано назовні, проти ворогів Держави, проти чужинців, зрадників, саботажників, думкозлочинців. І це було майже нормально коли люди старші тридцяти років боялися власних дітей. І на те була вагома причина, не минало і тижня щоб "Часопис" не містив газетної замітки , що описувала як який-небудь підслуховуючий маленький донощик – "дитина-герой" так їх називали зазвичай – підслухав якийсь компрометуючий вислів та доніс на батьків у Поліцію Думок.
Пекучий біль від кулі з рогачки ущух. Нерішуче він узяв ручку, гадаючи чи зможе він ще щось записати до щоденника. Несподівано він знову почав думати про О'Брайєна.
Багато років тому – як давно це було? Напевно сім років тому – йому снилося що він йде крізь чорну як смола кімнату. І хтось хто сидів обабіч сказав йому, доки він проходив повз : "Ми зустрінемося у місці де немає пітьми." Це було сказано дуже тихо, майже випадково – як заява, а не як наказ. Він йшов без зупинок. Що було найцікавіше у цьому, у його сні, це те що ці слова не справили на нього великого враження. Тільки згодом та поступово вони почали набувати для нього сенсу. І зараз він не міг пригадати чи то до або після цього сну він уперше зустрів О'Брайєна, а також він не міг пригадати коли вперше він визначив цей голос як О'Брайєнів. Але у будь-якому разі визначення відбулося. Це був О'Брайєн той хто промовляв до нього з пітьми.
Вінстон ніколи не був цілком упевнений – навіть після того ранкового спалаху в очах все ще неможливо було визначити ким був О'Брайєн – другом чи ворогом. Зараз це навіть не видавалось аж настільки важливим. Між ними була ланка взаємопорозуміння , а це було набагато важливіше ніж хвороблива любов або сліпа прихильність. "Ми зустрінемося у місці де немає пітьми" – казав він. Вінстон не знав що саме це означало, лише тільки те що це у той чи інший спосіб повинно було справдитися.
Голос з телезахисту змовк. Клич сурми, чистий і прекрасний, розлився у застійне та в'яле повітря. Голос продовжив різко, скриготливо та скрипуче :
"Увага!Приділіть увагу, будь ласка!Блискавка щойно прибула з Малабарського фронту. Наші війська у Південній Індії здобули визначну перемогу. Мене уповноважено заявити що ця подія про яку ми вам зараз повідомляємо значно наблизить війну до її завершення. Ось блискавка-"
Погані новини, подумав Вінстон. І цілком певно, що слідом за кривавим описом тотального винищення Євразійської армії з величезною кількістю вбитих та полонених, прийде повідомлення про те , що з наступного тижня шоколадний пайок буде зменшено з тридцяти до двадцяти грамів.
Вінстон знову відригнув. Дія джину скінчалася, лишаючи по собі відчуття спустошення. Телезахист – можливо щоб відзначити цю перемогу, або можливо щоб вшанувати пам'ять втраченого шоколаду – у п'яній непритомності прогорлав "Океанія, зуб за зуб". Цієї миті вважалося що ви повинні стати ніби за командою "Струнко!". Позаяк, у своїй теперішній позиції він був невидимий.
"Океанія, зуб за зуб" змінилася більш легкою музичною композицією. Вінстон підійшов до вікна, тримаючись спиною до телезахисту. Днина все ще була прохолодною та ясною. Десь далеко звідси ракетні бомби розривалися з глухим, реверберуючим ревінням. Приблизно двадцять або тридцять таких бомб щотижня падало тепер на Лондон.
Униз по вулиці вітер тріпотів туди сюди надірваним плакатом, і слово ІНГСОЦ то з'являлося, то зникало. Інгсоц. Священні принципи Інгсоцу. Новосурж, двоєдумство, несталість минулого. Він відчув неначе він блукає у лісі на морському дні що немає кінця і краю, загублений у потворно великому світі де і він сам був потворою. Він був самотній. Минуле було мертве, майбутнє було неуявне. Чи можна було бути певним що зараз хоча б одненька людська істота перебуває на його боці? І у який спосіб дізнатися що панування Партії не буде тривати ВІЧНО? Як відповідь, три гасла на білому обличчі Міністерства Правди зверталися до нього :
ВІЙНА ЦЕ МИР
ВОЛЯ ЦЕ РАБСТВО
БАЙДУЖІСТЬ ЦЕ СИЛА
Він витяг двадцяти п'яти центову монету зі своєї кишені. Тут також, дрібними охайними літерами написані ті самі гасла та з іншого боку монети голова Старшого Брата. Навіть на монеті ці очі невідривно стежили за тобою. На монетах, на марках, на обкладинках книжок, на прапорах, на плакатах , на обгортках сигаретних пачок – усюди. Завжди ці очі наглядали за тобою та цей голос огортав тебе. Уві сні або ж у бадьорості, під час праці або ж їжі, всередині або ж назовні, у ванній або ж в ліжку – ніде не було рятунку. Ніщо не належало тобі за виключенням кількох кубічних сантиметрів всередині твого черепу.
Сонце бігло по колу, міріади вікон Міністерства Правди без світла у них здавалися нещадними та зловісно похмурими бійницями якоїсь фортеці. Його серце тремтіло перед величезною пірамідальною примарою. Воно було занадто сильне, його неможливо узяти штурмом. Навіть тисячі ракетних бомб не порушать його. Він гадав для кого ж він пише свій щоденник. Для майбутнього, для минулого – для епохи яку можна тільки уявляти. І попереду його чекала не смерть, але винищення. Щоденник міг бути перетворений на прах, а його самого випаровано. Тільки Поліція Думок могла прочитати те що він написав, перш ніж стерти це із буття та зі спогадів. Як ти можеш звертатися до майбутнього якщо не лишиш по собі і сліду, навіть жодного анонімного слова нашкрябаного на шматку паперу, що може фізично вціліти?