"Того часу коли це відбувається з тобою," – як раніше казала вона –"ти справді маєш це на увазі." Він справді мав це на увазі. Він не лише сказав це, він щиро бажав цього. Він щиро бажав щоб вона, а не він могла бути відданою цим...
Щось змінилося у цій музиці, що цівкотіла з телезахисту. Тріскуче зломлена, презирливо глумлива мелодія, жовта мелодія, залунала з нього. А потім – можливо цього навіть не відбулося, можливо це був лише спогад що набував подобу звуку – голос заспівав :
"Під розлогим каштановим деревом,
Я звів тебе, а ти мене..."
Рясні Сльози заструменіли з його очей. Офіціант,що проходив повз, зауважив що його стакан був порожній і повернувся з пляшкою джину.
Він узяв свій стакан й понюхав над ним. Це пійло ставало не менш, але більш жахливим з кожним ним випитим ковтком. Але воно стало тою стихією у яку його було занурено. Воно було його життям, його смертю,і його воскресінням. Це був джин тим що занурювало його у ступор кожної ночі, і джин тим що воскрешало його кожного ранку. Коли він прокидався, дуже зрідка раніше одинадцятої години, з вулканізованими повіками, полум'яним ротом та хребтом що здавалося був зламаний, це могло б бути неможливо навіть звестися з горизонтального положення якщо б не було розміщено пляшки і чайної чашки поруч з його ліжком напередодні ввечері. Протягом цих полуденних годин він сидів з глянцовано-крижаним обличчям, тримаючи пляшку у долоні, прислухаючись до телезахисту. З п'ятнадцятої до часу закриття він був невідривно умурованим старожилом Каштанового Дерева. Нікого більше не турбувало що він робив, жоден свист не будив його, жоден телезахист не давав вказівок йому. Зрідка,час від часу, можливо двічі на тиждень, він ходив у пропилений, забуто-занедбаного вигляду офіс у Міністерстві Правди і виконував невеличку роботу, або щось що називалося роботою. Його було призначено до підкомітету підкомітета який відгалужувався від одного з тих незліченних комітетів що мали справу з незначними,другорядними ускладненнями які повставали при складанні Одинадцятого Видання Словника з Новосуржу. Вони були пов'язані з виробництвом чогось що звалося Проміжний Звіт, але що було тим про що вони звітували він так ніколи чітко і не з'ясував. Це було щось пов'язане з тим питанням чи коми повинні були бути розташованими всередині дужок,чи назовні. При цьому там ще були чотири інших у цьому комітеті, усі вони були особами подібними до нього. Там були дні коли вони збиралися, а потім відразу ж розходилися знову, відверто визнаючи один перед одним що там насправді нічого було робити. Але там були й інші дні коли вони всідалися за їх роботу майже жваво, роблячи бурхливу виставу із записування їх протоколів та складання довжелезного меморандуму який так ніколи і не буде завершено – відтоді ця суперечка яка мала дуже приблизне відношення до того про що вони сперечалися ставала надзвичайно складною, заплутаною і взагалі незрозумілою, з хитромудро підступними сперечаннями щодо тлумачень, грандіозними відступами від теми і вкрай ворожими чварами – погрожуючи,навіть,звернутися із закликом до вищого керівництва. А потім зненацька це життя могло вийти із них і вони могли сидіти навколо цього столу дивлячись один на одного вимерлими очима, неначе привиди тьмяніючі на світанку.
Цей телезахист змовк на хвилину. Вінстон знову підняв свою голову. Це Зведення! Але ні, вони лише змінювали музику. Він мав ту мапу Африки попід своїми повіками. Цей рух армій був діаграмою: чорна стріла шалено рветься вертикально у південному напрямку, а біла стріла горизонтально у східному напрямку, перетинаючи хвіст першої. Так наче задля підтвердження і розради він підвів очі та поглянув на те холоднокровно незворушне обличчя на тому портреті. Чи було це мислимо щоб ця друга стріла навіть й не існувала?
Його інтерес захирлявів знову. Він випив ще один великий ковток джину, узяв білого коня і зробив пробний хід. Шах. Але це був вочевидь не той правильний хід, тому що ...
Незваний, спогад виринув у його розумі. Він бачив освітлену свічками кімнату з величезним, вкритим білим стьобаним покривалом, ліжком, і себе, хлопчика дев'яти чи десяти років, що сидів на підлозі і трусив коробочку з гральними кубиками та сміявся схвильовано. Його мати сиділа навпроти нього і також сміялася.
Це повинно було бути приблизно за місяць до її зникнення. Це була мить примирення, коли той болюче буравлячий голод у його шлунку був забутий і його рання прихильність до неї тимчасово воскресла. Він пам'ятав той день дуже добре, шалено гамселячий і вщент заливаючий дощем день коли ця вода бурхливо струменіла по віконному склу і те світло у приміщенні було занадто тьмяним аби читати у ньому. Ця нудьга двох дітей у пітьмі вузької,зведеної судомою спальні стала нестерпною. Вінстон скиглив і вередував, чинив даремні вимоги їжі, роздратовано блукав по кімнаті скидаючи усе з місця і дубасячи по стінних панелях допоки сусіди не почали грюкати у стіну, у той час як молодше дитя час від часу гучно ридало. Зрештою його матір сказала : "А тепер поводься добре, і я куплю тобі іграшку. Чудову іграшку – ти обов'язково полюбиш її" – а потім вона пішла під цей дощ, до маленької крамнички де продавали різноманітні товари і яка все ще час від часу відкривалася поблизу, і повернулася з картонною коробкою, що вміщувала набір для гри у Змійки та Сходинки. Він все ще міг згадати цей запах того вогкого картону. Це був жалюгідний набір. Ця дошка була потріскана, а ці крихітні дерев'яні гральні кубики були настільки погано вирізьблені, що вони заледве могли влежати на своєму боці. Вінстон дивився на цю річ похмуро надувшись та без жодного інтересу. Але потім його мати запалила згарок свічі і вони повсідалися на підлогу аби пограти. Невдовзі він став дико схвильованим та вибухав сміхом кожного разу як ці блішки сприятливо видиралися по Сходинках, а потім знову сповзали по Змійках, майже до початкової точки. Вони зіграли вісім ігор, кожен переміг у чотирьох. Його крихітна сестра, занадто мала аби зрозуміти про що власне ця гра, сиділа підперта валиком для подушки і сміялася тому що усі інші також сміялися. Цілісінький полудень усі вони були щасливі разом, так само як і у його ранньому дитинстві.