"Будь-яке питання яке я забажаю?"
"Будь-яке." – Він побачив, що очі Вінстона були прикуті до циферблату – "Він вимкнений. Яке твоє перше питання?"
"Що ви зробили з Джулією?" – запитав Вінстон.
О'Брайєн знову посміхнувся. "Вона зрадила тебе, Вінстоне. Негайно – нестримно. Я дуже рідко бачив аби хтось так миттєво і відразу переходив на наш бік. Ти заледве упізнаєш її, якщо ти її побачиш. Уся її бунтівливість, її хитрість, її дурничкуватість, її бруднодумність – геть усе було вщент випалено з неї. Це було досконале перетворення, хрестоматійний випадок."
"Ви катували її?"
О'Брайєн лишив це без відповіді. "Наступне питання," – сказав він.
"Чи Старший Брат існує?"
"Звичайно ж він існує. Партія існує. Старший Брат це уособлення Партії."
"Чи він існує у такий же самий триб як і я існую?"
"Ти не існуєш," – відповів О'Брайєн.
Ще раз те відчуття безпорадності люто огорнуло його. Він знав, або він міг уявити собі, усі ті аргументи які доводили його власне неіснування; але вони були безглуздям, вони були лише грою слів. Хіба це твердження – "Ти не існуєш" – не містить логічної безглуздості? Але який сенс був у тому аби казати так? Його розум всох доки він думав про цю безвідповідність, божевільні аргументи якими О'Брайєн міг знищити його.
"Я думаю я існую," – виснажено сказав він – "Я свідомий моєї власної ідентичності. Я був народжений і я помру. Я маю руки та ноги. Я займаю специфічну точку у просторі. У цьому розумінні, Старший Брат існує?"
"Це все цілком неважливо. Він існує."
"Чи Старший Брат коли-небудь помре?"
"Звичайно ж ні. Як він може померти? Наступне питання."
"Чи Братерство насправді існує?"
"Цього,Вінстоне,ти ніколи не дізнаєшся. Якщо ми оберемо відправити тебе на волю коли ми закінчимо з тобою, і навіть якщо ти доживеш до дев'яноста років, то ти все ще ніколи не зможеш дізнатися яка саме відповідь на це питання Так або Ні. Допоки ти живеш це буде нерозгаданою загадкою у твоєму розумі."
Вінстон лежав безмовно. Його груди здіймалися та спадали трохи швидше. Він все ще не запитав саме того питання, що прийшло йому на думку найпершим. Він має запитати це, а проте це було так наче його язик не може вимовити це. При цьому тінь втіхи промайнула на обличчі О'Брайєна. Навіть його окуляри здавалося несли в собі сяйво іронії. Він знає, зненацька подумав Вінстон, він знає, що я збираюся запитати! Під час цієї думки саме ці слова й вибухнули з нього:
"Що такого у Кімнаті 101?"
Вираз обличчя О'Брайєна не змінився. Він сухо відповів:
"Ти знаєш що такого у Кімнаті 101, Вінстоне. Усі знають що такого у Кімнаті 101."
Він підняв палець до того чоловіка у білому халаті. Вочевидь ця сесія добігла кінця. Голка різко увійшла у Вінстонову руку. Він занурився майже відразу у глибокий сон.
Глава 3
"Є три стадії у твоїй реінтеграції," – сказав О'Брайєн – "Це вивчення, це розуміння, і це прийняття. Вже час для тебе увійти у цю другу стадію."
Як і завжди, Вінстон лежав плиском на своїй спині. Але останнім часом його кріплення були не такими щільними. Вони все ще приковували його до ліжка, але він міг трохи рухати коліном і міг повертати голову з боку в бік, та піднімати свої руки від ліктя. Той циферблат, також, почав здаватися менш жахливим. Він міг уникати його раптового болю якщо був достатньо спритно кмітливим : це ставалося головним чином коли він виказував тупість і при цьому О'Брайєн натискав важеля. Іноді вони проходили крізь цілу сесію без використання циферблату. Він не міг пригадати як багато сесій вже було. Увесь цей процес здавалося розтягнувся у довжелезний, невизначений час – тижні,можливо – а проміжки між цими сесіями могли іноді бути днями, а іноді лише годиною або двома.
"Доки ти тут лежав," – сказав О'Брайєн – "ти мав часто гадати – ти навіть запитував мене про це – чому Міністерство Любові має витрачати так багато часу та клопоту на тебе. А коли ти був вільним ти ламав голову над цим,що по суті є тим самим питанням. Ти можеш охопити механіку того Суспільства у якому ти живеш, але не його приховані рушії. Чи ти пам'ятаєш написане у твоєму щоденнику – "Я розумію ЯК: Я не розумію ЧОМУ"? Це сталося коли ти думав про "чому", тоді ти засумнівався у своєму власному здоровому глузді. Ти прочитав ЦЮ КНИГУ, книгу Гольдштейна, або частину її принаймні. Хіба вона сказала тобі щось чого ти вже не знав?"
"Ти читав її?" – запитав Вінстон.
"Я написав її. Краще сказати, я співробітничав у її написанні. Жодна книга не виготовляється індивідуально, як ти знаєш."
"Це правда, що у ній сказано?"
"У описі, так.Та програма яка у ній сформульована це безглуздя. Це потаємне накопичення знань – поступове поширення просвіти – в остаточному підсумку пролетарське повстання – повалення Партії. Ти передбачив сам себе у тому, що в ній буде сказано. Це все безглуздя. Пролетарії ніколи не повстануть, ні через тисячу років ні через мільйон. Вони не в змозі. Я не маю пояснювати тобі причину цього : ти вже її знаєш. Якщо ти коли-небудь й плекав будь-які мрії про збройне повстання, то ти мусиш відмовитися від них. Немає жодного такого способу у який цю Партію може бути повалено. Дане правління Партії є довічним. Зроби це відправним пунктом твоїх думок."
Він підійшов ближче до його ліжка. "Довічним!" – повторив він – "А зараз давай-но ми повернемося до питань "чому" і "як". Ти розумієш досить добре ЯК ця Партія втримує себе при владі. Тепер скажи мені ЧОМУ ми тримаємося за владу. Що є нашим рушієм? Чому ми повинні жадати влади? Ну ж бо, кажи," – додав він оскільки Вінстон зберігав мовчання.
Незважаючи на це Вінстон нічого не казав хвилину або дві. Відчуття втоми вкрай сповнило його. Той тьмяний, божевільний відблиск ентузіазму знову повернувся на обличчя О'Брайєна. Він знав заздалегідь що О'Брайєн може сказати. Що ця Партія не шукає влади для своїх власних цілей, але виключно лише задля блага більшості. Вона домагається влади тому що люди у переважній більшості були морально нестійкими, боягузливими та легкодухими істотами які не в змозі витримати волі чи лику істини, та повинні бути керованими згори і систематично обманюваними іншими які були сильнішими ніж власне вони. Про те, що даний наріжний вибір людства лежить між волею та щастям, і що, для переважної більшості людства, щастя було кращим. Що ця Партія є вічним захисником слабких, щиро відданою ідеї сектою що чинить зло заради того аби добро могло настати, жертвуючи своїм власним щастям заради щастя інших. Найжахливішою річчю, подумав Вінстон, найжахливішою річчю було те, що коли О'Брайєн скаже таке він буде вірити у це. Ти можеш бачити це у його обличчі. О'Брайєн знав геть усе. У тисячу разів краще ніж Вінстон він знав на що цей світ був насправді схожий, у яких деградації та виродженні ці маси людських істот живуть і за допомогою якої брехні та варварської жорстокості ця Партія втримує їх там. Він розумів усе це, зважував усе це, і це не давало жодної різниці: усе було виправдано за допомогою даної кінцевої мети. Що ти в змозі зробити, подумав Вінстон, супроти цього божевільного який є більш розумним ніж власне ти, який щиро вислуховує твої аргументи і потім просто наполягає на своєму божевіллі?