Хто саме був цей "вартівник", коли і як потрапив у "замок на Шпичаку" — Константин ні в кого не міг докладно розпитатися і тому постать ченця була для нього ще більше повною містичності.
Анклітцен струснувся ще раз і, вихопивши меч, обернувся до сина. Тепер його п'яну голову залило кров'ю роздратування, оп'яняючись гнівом, більш як вином. Константин не ворухнувся. Він не мав сумніву, що батько зараз уб'є його тут же, на місці. Але одночасно його підносило почуття тріумфу. Дух вже ніби відділився від тіла, а тому не було й страху. Блакитна безодня в очах Вартівника всмоктувала його в себе і він неначе плив у повітрі. На губах починав грати блаженний усміх.
Тим часом Зігварт, що вже також отямився, цілою вагою свого тіла повис на руці Анклітцена. Але розлючений союзник шалено пручався, струшував його й рвався на сина. Зненацька між батьком і сином виросла колоритна постать блазня.
— Не ображай, лицарю, шляхетного меча,— спокійно, ніби лише продовжуючи припинену розмову, проказав Лекерле. — На того, хто забуває про четверту заповідь, вистачить і блазня,— й він, не моргаючи, вдивлявся на налиті кров'ю очі свого господаря.
Старий замахнувся на блазня й міцно штовхнув його. Лекерле хитнувся, але не впав. Очі блиснули, мов лезо кинджала на сонці, одначе вмить стали знову спокійними й притягуючими.
— Геть, псе! — хрипів Анклітцен на адресу Лекерле, що заступав йому Константина.
Дехто з гостей, отямившись, повернули до хати й з переляком дивилися на боротьбу, що мала скінчитися, без сумніву, трагічно. Але Зігварт все ще тримав за руку господаря, напружуючи всі сили й мало що бачачи, бо рясний піт цілком заливав йому очі.
— Геть! — кричав разом блазневі й Зігвартові старий.— Геть!.. Вб'ю оте скажене щеня!
— Тому ж і тримаю тебе, що вб'єш! — відповідав засапаний Зігварт переконано.
— Ба, ні! — промовив Лекерле. — Не вб'є, бо не може ж він знищити власною рукою цілий рід. Константин — це ж останній Анклітцен!
Анклітцен опустив додолу меч й зітхнув, переставши пручатись. Червоність помалу збігла з його обличчя, а жили на шиї зменшувались.
— І не дивись на мене так, чорте! — вже без крику промовив він до блазня. — Маєш правду: я ще не зовсім збожеволів!
Сперся на Зігварта й тяжко зітхнув ще раз. Потер рукою чоло, потім стягнув зі своїх грудей важкий золотий ланцюг майстерної флорентійської праці й кинув його на Лекерле.
— Такого пса варто припнути на золотий ретязь,— з задоволенням і з досадою сказав до Зігварта.
Дехто з гостей дивився на Лекерле з явною заздрістю, а він підхопив ланцюг, але не промовив слова подяки. Обличчя його було бліде, погляд втуплений в підлогу.
— А ти, щеня скажене... Не вдарю тебе сьогодні, бо моя п’яна рука занадто важка. Постривай до завтра: поговоримо на самоті... Завтра...— і раптом упав, похитнувшись. Був би упав, як зрубаний дуб. Але його підхопили й винесли непритомного.
Знов запанувала тиша. Люди повільно виходили з Константинової лабораторії, без слів.
Константин поглянув з презирством на рейвах, на загиджені килими й відвернувся до вікна. Заскреготав зубами й напівголосно промовив:
— Нема чого говорити: або ти, або я!..— й помацав держално сарацинського кинджала при боці.
— Гони диявола! — знову гукнув з-під вікна безпокійний Абель.
— Замовкни там,— роздражнено крикнув йому юнак і повернув очі на таємний портрет. Освітлений знизу мигтячими свічками, з яких вже довго ніхто не познімав згарі, він згори був облитий м'яким зеленкуватим світлом місяця. Очі фосфоресціювали й зневажливо усміхались. Константин повернув фотель, що в ньому перед тим сидів батько, й умостився проти портрета. Спокій помалу входив у його душу...
— Тихо! — прошепотів блазень капеланові, стоячи на дверях лабораторії. — Спить. Я дав йому сонних крапель.
Капелан мовчки накреслив на чолі Лекерле хрестик і навшпиньки відійшов. Коли ж його кроки вже почулися аж в— долині, блазень увійшов у покій.
— Молодий пане,— потрусив за плече Константина,—— мусите підготуватись на завтра.
— Тут тобі не жити, не жити! — долітало вікном сонне Абелеве бурмотіння...
II. МАНІВЦІ
Ой далеко зайшов сокіл
К морю птиці бити
"Слово о полку Ігоревім"
Слуги не здивувались, що на світанку молодому панові заманулося вибратись на полювання без супроводу. Не схотів навіть брати пса, а із зброї взяв лише самостріл. Але сокольничий, що саме в той час годував соколів, запитавсь, чи не зволить пан взяти якогось з птахів?
— Ну, про мене! — відповів Константин.— Дай Арістофана Кіпрського.
А приймаючи від сокільничого рукавицю й обрядженого ловця, коротко додав:
— І вабик!
Клунок з їжею та припасом виніс сам з своєї вежі й поспитав: чи повставали вже капелан та Лекерле, а довідавшись, що ще сплять,— нічого більш не говорячи, цілком спокійно вскочив у сідло. Виїхав тихим кроком і не оглянувся на замок. Але ж коли копита коня задудніли на мості, юнакові заплигало серце й ударів його не міг заглушити гулкий кінський тупіт.
"Вже не бу-де во-ро-ття! Вже не бу-де во-ро-ття!"— неначе гудів міст, і ті ж самі слова ще голосніше повторяло серце: Так-так, так-так: вже не бу-де во-ро-ття!"
Свіжий, аж різкий подих ранішнього вітру вдарив юнакові в груди, як він вимкнувся на чисте поле, й збудив його і смутних думок. Константин глибоко втяг у себе повітря, немов напився з нього бадьорості, й гукнув на коня. Той з місця взяв вскач. За хвилину вже їздець пірнув у зелений присмерк старого лісу. Перевів кінський алюр на спокійний чвал і прислухався. Над головою шуміли, немов переливаючись, зелені хвилі, долі ж була тиша. Ще бліде сонячне сяйво безгучно розрізувало навскоси променистими веслами зелену глибінь.
"Мов під водою",— подумалось чомусь, неначе сподіваючись, що ось-ось зачується гудіння легендарного підводного дзвона. Прислухався — справді дуже здалеку нерівною хвилею пробивався знайомий замковий дзвін: це капелан править в каплиці службу Божу. — Без сумніву, помолиться й за мене. Він — добрий! — сказав впівголоса, скинув берет і, обернувшись на коні, кілька разів побожно перехрестився.
— Ех, життя! — знову взяла досада.
Але немов відчув на собі погляд блазневих непереможних очей і заспокоївся остаточно.