Бертольда всього пересмикнуло: як давно вже ніхто не називав його так? Як давно вже були порвані всі зв'язки з його прадавнім славним родом, в якому також кожен був "одиницею", що стояла над масою, над натовпом?
— І що ж: ти тужиш за таким безсмертям, з записом у кляшторнім "memento"?— аж засміявся Бертрам.
Більш серцем, як вухом вловив Бертольд те глузливе запитання. Й рішуче труснув головою:
— Нізащо! Навіщо ж тоді жити?
— Істинно. За таке життя нема за що й нема кому дякувати! — підтвердив Бертрам. Обидва на хвилину замовкли й мовчки пройшли ще трохи вперед.
Коло останньої в ряді могили, майже на самому березі повного води потоку, розлились білою повінню сяючі зорі нарцисів. Білий килим вкривав чималий шматок луки, аж до природою видовбаної печери в скелі, що починалась зараз на кладовищем. Окремі гостряки й уламки цих скель потім переходили в гірський масив, вимальовуючись на темно-фіалковому тлі шпилькового лісу неясно закресленими постатями. Немов кам'яні ченці в рясах стояли тут на нічній молитві та в глибоко-непорушній контемпляції, серед темних сосон та щойно оживаючих ніжнолистих модрин.
І там, під тими постатями, на межі містичної луки, серед повені іскристих нарцисових хвиль, між сірими плитами, між світло-зеленою рослинністю, неначе вставав з домовини мертвяк, пригрітий теплим сонечком: то виринала й знову потопала розкуйовджена Абелева голова. Нехай хоч що діялось надворі: і в дощ, і в завірюху, й у хуртовину, і в заметіль Абель щоденно, не пропускаючи жодного дня, приходив до брата Нарциса.
Приносив невеличкі, виключно з самих солом'янок сплетені віночки. Заміняв припорошені чи пошматовані вітром новими, незмінно кладучи принесений вінок на те саме місце: "на серце брата Нарциса". І дарма що Абелеві руки немилосердно трусились і він не володів більшістю своїх рухів, однак віночки для брата Нарциса сплітав він артистично. Ніхто не забороняв йому перебувати цілі дні на цвинтарі, чи в кляшторному парку, або садках. Навпаки, всіх зворушувала та велика вірність і відданість дурника до мертвого садівника. І новий садівник також нічим не перешкоджав Абелеві виявляти приязнь до покійного брата Нарциса й дозволяв йому брати, скільки схоче, квіток. Абель же, хоч його й тягнуло в постійні мандри, в яких проминуло все його попереднє життя, однак дуже рідко залишав кляштор, де його тримала з одного боку Нарцисова могилка, з другого — опікунство над сліпим соловієм, котре він перебрав на себе й нікому його не звіряв. Ще в добру годину, коли Абель був певен, що ні вітер, ні дощі не попсують його віночків на дорогій могилці, він з легким серцем покидав кляштор, але при тій умові, що йому дозволяли брати з собою й коєць з сліпою пташкою. Завісивши той коєць десь за сук дерева при дорозі, чи на рам'я придорожньої фігури-хреста, убогий Абель під спів соловейка злітав своєю нехитрою молитвою в захмарні простори, щиро молячись за всіх своїх доброчинців, а особливо за брата Нарциса.
Тепер дурник сидів напочіпках біля могили, сварився пальцем на великого слимака, що повз по плиті, й щось бурмотів, дорікаючи слимакові. Але не викидав і не проганяв, лише руками показував на свіжий вінок, щоб слимак обминув його й найкоротшою дорогою зійшов з плити. Перевівши очі на коєць з соловейком, що висів в кущі бузку, котрий щойно розпускався, Абель раптом спинився, затримався й прислухався, засміявся по дитячому й радісно заплескав у долоні. Потім увірвав спій сміх, кілька разів вказав на самого себе пальцем, доторкаючись грудей і в когось невидимого запитав:
— Я? Я?..Ще сьогодні?.. Зараз?.. З тобою?.. Й ще радісніше захитав головою, схиляючись над могилкою. Навіть став навколішки й приклав вухо до плити, ніби прислухаючись, що говорить йому небіжчик. Притому, не перестаючи, увесь час гладив поверхню плити.
Зненацька його зморщене обличчя з радісного стало схвильованим. Склав руки на грудях, повільно підвівся й обернувся саме в мент, коли Бертольд з Бертрамом наблизились до містка. Несамовитий гнів скривив його й без того потворне лице. Вся його малесенька постать виявляла останній ступінь обурення. Він ступив кілька кроків до містка й, наказуючи, підняв руку. Підборіддя його тремтіло, увесь він трусився, мов у пропасниці, а з гнівного белькотання не можна було зрозуміти жодного слова, тим більше, що біла піна котилась йому з уст.
Перед стрункою, високою постаттю Бертрамовою потворний малик виглядав, як казковий гном. Бертольд відступив; огида, яку він дедалі більше відчував до Абеля, ставала просто непереможною. Але Бертрам озвався до каліки дуже лагідно:
— Чого ти, бідний? Йди вже, нарешті, до мене. Не тікай: я поможу тобі більше, як тобі могли допомогти інші. І він простяг до Абеля руку. Той увесь затрусився й відсахнувся до поручнів мосту, ніби до нього простягли шматок розпеченого заліза. Обличчя стало нелюдське, страшне, але ж одночасно й перелякане. Та, видимо, Абель не здавався, його налиті кров'ю очі вп'ялись у Бертрама, зуби вишкірились і здавалось, що він, мов хижий звір, зараз кинеться йому на шию. Ось каліка витягнув до Бертрама свої кощаві, порепані й чорні руки, й вже мав стрибнути.
Бертольд перевів очі на Бертрама. Той стояв нерухомо, жоден м'яз не затремтів на його мармуровому обличчі, але ж з очей раптом блиснув темний, невмолимо твердий і пронизуючий, як лезо шпаги, погляд. Такого погляду ще ніколи й ні в кого за своє життя не бачив Бертольд. Він одвернувся, неначе й сам зачеплений тим уколом, і побачив, як Абель незграбно розкинув у повітрі свої руки й упав обличчям додолу, впоперек місточка. Його руки занурились у воду й безвладно відпливали з прудкою течією потічка, що коливала їх, як шматки старого дерева.
Бертольд стояв, спустивши очі. Почуття страху пройшло по ньому й уперше ворухнулася злякана думка про нечистого. Невільним рухом взявся він за груди, й згадав, що вже з півроку, як втратив свій священний хрест з деревом з хреста голгофного. Зуби йому зацокотіли й жовті круги пішли перед очима. Але вухо вловило спокійний і, як завжди, заспокоюючи голос Бертрамів, котрий продовжував попередню розмову: