Щоправда тепер, відданий своїм почуттям та думам, Бертольд майже забув, що він — у кляшторі. Коли ж і приходив до церкви на службу Божу, то лише на те, щоб ще якусь хвилину бачити брата Бертрама, котрий в хвилини загальнокляшторних побожностей ніколи не лишався в Бертольдовій лабораторії. Але Бертольдові нетерпеливилось: служби він не чув, як колись не чув капеланових казань, а, пильнуючи Бертрама, помічав, що й той у церкві, чи взагалі при людях, неначе зовсім мінявся, немов якось вицвітав, стаючи подібним на кожного звичайного ченця. Видимо, що й Бертрама мало притягали до себе побожності, бо ж коли при закінченні служби він виходив з костьолу, а Бертольд поспішав до лабораторії, щоб наздогнати його,— завжди спізнявся: Бертрам вже був там. Між братами й погляд Бертрамів був не той, такий самий, як і для всіх інших братів: і мова була сіра, безбарвна, не захоплююча, навіть не така досконала по формі та логічній концепції. Та що там, навіть і тембр голосу помітно змінювався й не було в ньому отієї своєрідної детонації, до котрої так звик Бертольд і котра відразу переносила його ніби в інший світ. Ніколи не чував Бертольд при людях і милого дзвону ніжних Бертрамових дзвіночків. При людях, хоч щодо цього вони не домовлялись, ніколи й нічим жоден з них не виявив своєї взаємної близькості: навпаки, при погляді збоку здавалось, що між ними взагалі не було жодного знайомства, а більшість ченців були певні, що вони ніколи не сказали один одному й слова. Та це б і не видалось нікому дивним, бо брат Бертольд тепер став як схимник: він лише коротко відповідав братам на запити, сам же ніколи й ні з ким не починав розмови. І справді, що могла йому дати балачка з "одиницями з маси"? — як тепер часто в думці Бертольд називав братів, або ж і взагалі окремих людей.
Бертольд так привик бачити біля себе Бертрама, котрий, здавалось, ніколи й не виходив з його лабораторії, що інакше й не уявляв собі свого життя, як лише з ним в товаристві. Часами вони мовчки працювали кожен над своїм, часами Бертрам сидів задуманий біля вікна й уважно вдивлявся в небо.
— Бачить небо відслонене. Бачить і всі таємниці його,— міркує Бертольд і чує, як серце наповнюється невимовною любов'ю до єдиного й вірного друга. І за думками про нього Бертольд не помічав нічого й нікого довкола.
А тим часом безперечно дещо змінилось за цей недовгий час, що в кляшторі гостювали італійські ченці. І коли б Бертольд не був цілком заглиблений в своє дивне щастя, то він помітив би, як змінилось відношення братії до нього, зауважив би також, що брат Нарцис уже не носить йому квіток, та й взагалі ніколи не заходить до його лабораторії, побачив би й те, що брат Криспін та патер Сильвестр просто оминають його, коли з ним здибуються. Взагалі помітив би, що довкола твориться щось для нього прикре й неприязне. Та ж Бертольд не бачив нікого й нічого. Єдину явну прикрість робив йому жебрак Абель.
Ще раніш, як приїхали, з Пізи гості, появився він під кляштором. Тоді Бертольд навіть зрадів його приходові, бо ж дурник неначе приніс з собою частину його дитинства й замкових згадок. Але Абель швидко почав набридати йому тим, що, коли його — на заступництво Бертольдове — пустили до кляштора, він раз у раз вовтузився під вікнами його лабораторії та причитував якісь заклинання.
Коли ж приїхали гості, Абель став неначе одержимий. Тепер він вже ходив, як тінь, за патером гвардіяном, плакав, благав, повзав навколішках і кричав:
— Виженіть! Виженіть диявола!
Марно всі ченці намагалися заспокоїти дурника. Патер Герхард звелів навіть кільком отцям по черзі читати над ним екзорцизм, щоразу його переконували, що біса в собі він не має й що біс до праведного кляштора підступити не сміє,— не помогало нічого: Абель тягнув своєї.
Щоправда, це нікому не чинило шкоди, лихого нічого від нього ніхто не зазнав, юродивого ж тому й вважають за юродивого, що вчинки його не такі, як у людей нормальних. Тільки що патер гвардіян звелів принаймні на час перебування в кляшторі гостей примістити його в курені, де фра Нарцис ховав різне своє городницьке та садівницьке приладдя.
І Абель більш за всіх братів полюбив городника Нарциса. Слухався його, як розумний, звідусіль шкутильгав на його голос, навіть частинно помагав братові Нарцисові, виконуючи його нескладні доручення. І — не диво: дурник пристрасно любив квіти: розмовляв з ними, сміявся до них, співав і танцював для них. Пом'яті вітром пильно розгладжував руками, на тих, що перешкоджали рости іншим, сварився пальцем, поводячись з ними, як з дітьми. Та ж і поза квітами знайшов собі Абель у кляшторі іншого приятеля — славнозвісного на далеку околицю "Нарцисового" солов'я.
Давно вже виміняв старий садівник цю пташку у захожого пташника. Соловей же й справді був вельми цінний своїм сильним голосом та багатством модуляцій, "колін". До того ж співав і вдень, і вночі, бо нещасній пташці навмисне викололи очі, щоб вона жила у безнастанній пітьмі. Тоді ж, як фра Нарцис виміняв його, солов'ю було дуже кепсько: він хворів і пташник хотів уже викинути бідну тваринку на смітник. Чернець дуже уважно пильнував слабого, брав для нього ліки в аптекаря, як для людини, й поміг йому вичуняти. Йдучи ж працювати в садок чи в город, брав із собою коєць і привішував його поміж галузками дерен у затінку й біля квітучих рослин,— і соловей звеселяв старого своїми чудовими співами. Та ж цього було Нарцисові мало. Спираючись на те, що патріарх їхнього чину Франціск з Ассізі говорив проповіді про птахів, він випросив у патера гвардіяна дозвіл, щоб кожної великої п’ятниці приносити "свого" пташка до костелу. А що це бувало навесні, то звичайно сліпий пташок співав біля гробу Господнього й офірував Богові свою кривду, жалі й страждання, вчинені йому людьми, і виливав чудовим співом своїм хвалу Господові. Слухати його приходили й приїздили люди й з-за кілька десятків кілометрів.
От цього солов’я й покохав Абель усім серцем. Цілими годинами він розмовляв з пташкою, гладив її, брав у руки й годував комашиними яєчками, котрі навчився майстерно розшукувати скрізь, і на кляшторних землях, і поза кляштором. Не диво, що часом, коли соловейко довго не хотів співати, то Абель, починав сам дуже майстерно його наслідувати, ніби викликаючи на розмову. Взагалі дурник мав добру пам’ять до мелодій. Тому він швидко навчився й пісень Нарцисових й співав їх слабеньким, але приємним голосом, немов розумна дитина.