От, він вигадав знамениті фарби. Таж з них будуть користати інші, майстри вітражів, і за те збиратимуть хвалу й славу, як повний колос у жнива. А він? Звісно, хто ж спитає про винахідника фарб? Так і зі всім, що він зробив і що робить, не маючи часу навіть стерти з обличчя сажу. Так за те ж і глузують з нього, що він—"нігер"...
Навіть, коли б і лишилось його авторство, то не буде згадане його власне наймення, буде тільки "Нігер", або навіть ще простіше: "Всі-бо твої досягнення,— якось сказав патер гвардіян,— всі вони — наші, монастирські". Чернець не має нічого власного, ані слави!
— Дякую! Дуже дякую! — сказав знову вголос, а обличчя скривила саркастична гримаса. — Дякую! — повторив ще раз і раптом відкинувся від стовбура осики, на якому над самою його головою повним голосом зареготав ятлик.
Сум і несмак до життя насунули на Бертольда. Йшов без мети заглохлою алеєю вперед, немов у глибоку осінню імлу, в якій нема ні просвітку, ні радості. Човгав важкими сандаліями по сухому листю, що товстим шаром вистеляло алеї й шелестіло так меланхолійно, немов присвідчуючи, що все довкола — суєта суєт.
— "Vanitas vanitatum et omnia vanitas...", своїм звичаєм переклав би патер Герхард",— подумав глузливо. І недоречним дитинством здавалася йому ота привичка гвардіянова кожне слово перекладати вголос на латину .— "Бач, — подумав знову,— навіть кляшторні звичаї відмінив для приємності італійських ченчиків!"
Щось упало на нього з дерева. Підвів очі вгору. Виблідлим до рожевого пурпуром та золотом мигтіло примерле листя осик над головою. Нагадувало рисунком серце.
Пурпур... золото... серця... Скільки мертвих сердець, а золото й пурпур від найменшого подиху вітру летять під ноги... Приятельство, родинна ніжність, кохання, слава, влада, багатство... Все це мертве для нього, повного сили й здоров'я... Чому ж він цього не мав і не має? Бо ж хтось обікрав його, хтось жорстоко обдурив!..
Золото... Батько надбав був чимало. Не промарнував нагоди, де можна було його захопити хоч пучку. Навіть грабував побожних ченців. Пурпур влади... Таж влади йому не могло бракувати й у своїх володіннях. А що рід їхній був родом чесним, з незаплямованим гербом, то при королівських дворах він міг би, при бажанні, досягти влади просто безмірної. Серце... Хіба ж не хотіла його пригріти, злити з своїм... може, й справді — одинока в світі... "блаженна діва у коханні", як сказав Брудерганс... Колумба?!
Де ж все те: і багатство, й влада, й особисте щастя в коханні?.. Де?..
— Пороздавав.. Відвернувся. Відпекався. Розкидав і розвіяв сам! — Аж заскрипів зубами. — Пороздавав продажним душам, рабам, наймитам і негідникам...
Ось — Лекерле. То ж — підлий негідник, що кожну іскру свого великого розуму й видатного таланту розпродував за монети й дорогі речі п'яним "своїм" і "чужим" панам? І цього хама, що хто знає, чи не отруїв його батька, він, Константин Анклітцен, колись вважав мало не побратимом, доброчинцем, боявся, що не зуміє винагородити його відповідно до міри його доброчинності супроти себе!.. Ще б пак не доброчинець! Випер з батьківського дому й поклав на дорогу десяток коржиків!..
Або той — "містечковий Пітагор в облізлих лисицях", "учитель", "мудрець"! Чому, власне, міг навчити цей маніяк, мономаніяк, що все життя у всіх природних речах шукав лише одного золота? Добре! Золота хоче кожен і кожен радо його шукав: один в порошках і рідинах, другий — на великих шляхах та по лісових гущавинах.
Але ж той "пекельний дід" поставив собі чисто ідіотську мету: злотом знищити злото, найти такий спосіб виробляти його, щоб згинув "ідол людства" й щоб повернути людям знову аркадІйський вік. А яка аргументація? Мовляв: "Христос же знищив смертію смерть". Істинно: той "пекельний дід" блазень більший за Лекерле!
З огидою згадав їхні останні відвідини, коли минулої весни вони обидва приїздили до кляштора, "ще раз" йому дякувати та привезли Локі, якого кляштор не взяв, тому що пес вважатиме й далі за свого виключного властителя й пана брата Бертольда, а чернець не сміє мати ніякого індивідуального майна. Чи не на те вони обидва й пхали його все до кляштора? Справді, пожалуєш, що вже нема живого батька: той би їм "подякував" належно, коли б був довідався, що це ж вони переховували його сина!..
Думки снувалися, як зняте зі шляху осіннім вихором листя. Не були творчі, не були життєві чи життєздатні. Летіли безтямно в різні боки, одна одну наздоганяючи, одна одну нищачи. Немовби він взагалі не був здібний мислити логічно. Та ж Бертольд не помічав цього, бо ж, властиво, й не думав, лише знаходив форму своїх емоцій. Простяг руку до низької галузки й, злісно обчухравши з неї золоте листя, подер їх на шматки, зім'яв і кинув собі під ноги.
"Так зробив Анклітцен і з серцем прачки!"
Сонце вже сідало на дерева, але в кляшторі ще не дзвонили. Навколо стояла нерухома тиша, повна мертвого, запашного спокою, як це часто буває восени. Затихли всі пташки, ніби відчувши, що й спів їхній — зайвий в цім закінченім образі відпочинку перепрацьованої впродовж літа природи. Тільки в світляних снопах, що проривались між листям, танцювала мошкара свій нехитрий, мовчазний танок: вгору і вниз, ніби підкреслюючи даремність всіх поривань людини від землі у височінь.
І в Бертольдовій душі неначе відбувайся такий же безплідний танок злих духів. Коли б можна було на когось кинутись, м'яв би й душнв за горлянку. І, скрегочучи зубами, він таки її кинувся на карлувату грушку та щосили затрусив нею. І знову, мов глузуючи з його безсилої ярості, повним голосом зареготав над ним сполоханий з грушки ятлик. Бертольд аж підскочив від деревини, зляканий несподіванкою, але грушка, неначе з образи чи помсти, одною шпичастою галузкою вхопила його за комір. Він з силою висмикнув її й не помітив, що перервав собі на шиї волосяний ланцюжок, на якому носив заповідний материн хрестик.
Але злість не вщухала. Тепер думка перескочила на гостей, що "з ними носився" кляштор. Ось, той "сушений дом Цитринус". Нібито має за свій ідеал "pax"— вихвалюваний бенедиктинський спокій, а в дійсності ж не дає собі ані хвилинки спокою: літає сюди й туди. Блигомий світ: з Пізи аж у Фрейбург! А чого літає? По славу, по честь, здивування, похвали, які йому віддають аж до порушення кляшторної регули. І він — теж чернець, а отже — диви, як хизується славою. Хоч би ж та слава була — його слава, а то ж — лише його вчителя дом Алессандра!.. Да-Спіна, принаймні вигадав свої окуляри, в яких можна лякати горобців пo Нарцисових городах, а ти ж, Цитринусе, що?.. — Не смієте вживати металу на очі!" Подумаєш, який авторитет з гарбузяним м'якишем!