Того часу Анклітцен майже порвав зі всіма сусідами й приятелями. З одного боку — осудовисько, що зробив йому син-одинак, з другого — його постійне роздражнення й чорна злість та жура — однаково мало сприяли впорядженню розваг, бенкетів чи полювань. Тим більше все це не викликало у старого лицаря охоти їздити по сусідах самому. Зате, щоб забутись, старий все глибше заглядав у пугари. І в ці хвилини без того сумний замок ставав, як могила: люди ходили нечутно, уникаючи зустрічі з паном, а кому була потреба попасти йому на очі, білими устами беззвучно шепотів молитву. Легко зрозуміти, що в цій добі Лекерле "не вкрав" свого заробітку.
Одного осіннього вечора, коли Анклітцен вже добре був під чаркою і в тисячний раз розкручував перед Лекерле та капеланом свої здогади про місце схованки свого неслухняного сина та присягався на меч, що він його вб'є власною рукою, як щойно впіймав,— з вежі, де була колишня Константинова лабораторія, вчувся несподіваний гармидер, що швидко перейшов просто в диявольський шабаш. Щось кричало, реготало, гупало, скиглило, тріпало, й не можна було зрозуміти, чи то були якісь стихійні звуки, чи там казилась жива істота
Гамір був такий, що по всіх ближчих до вежі помешканнях замку не можна було його не вчути. Однак замкові люди й слуги "нічого не чули", лише прислухалися, чи покличе їх пан, чи ні. Тоді Анклітцен, вхопивши того меча, на якого саме присягав, зірвався з місця й подався до вежі. Лекерле поніс високий смолоскип, а капелан з таким же смолоскипом стояв при вході у вежу, чекаючи, поки щось висвітлиться.
— Перше, що ми вгляділи в лабораторії,— згадував Фрідріх,— це була примара того легендарного "ченця-вартівника", що наганяв жах па всіх мешканців замку. Я розповідав вам про нього, як була мова про втечу Константинову.
Так от той чернець немов літав по покою. Він то нахилявся вперед, то раптом підкидався назад, то крутився в різних напрямах.
Виявилось, що дурний Абель якось виліз із своєї хурдиги й, мов собачим нюхом, знайшов дорогу до Константинової вежі, а в ній побачив портрет ченця, котрий чомусь його розлютив. В захваті дикого гніву,— а тоді й маленький каліка ставав досить сильним,— він зірвав портрет зі стіни й почав ним гатити куди попало, найбільше ж — по горну. Сам же кричав, загрожував, нахвалявся й скакав, немов об'ївся белени.
— Згинеш, згинеш! — вигукував Абель і пхав у горн пошматований образ, на якому, мабуть, була міцно прикріплена рама, бо ж вона, побита на скалки, заважала пропхати полотно в челюсті печі. Піч була з вогнем: служба підтримувала вогонь, бо пан велів, щоб все в хаті сина було так, як той лишив. Отож, як полотно було вже в горні, воно враз спалахнуло. На мить ченцеве обличчя глянуло па нас з вінка вогняних язиків. Було воно червоне і, коли сказати вам по правді, мої панове, то таке, що я волів би вже вдруге його не бачити За мить скручене палаюче полотно втягло в камін, немов загадковий чернець мав звичай уживати тієї диявольської дороги, що — видимо — підмітив і жебрак Абель, який тепер кричав у шаленій радості:
— Туди, в пекло! В пекло!
— Все це, що я розповідаю так довго, власне, тривало одну мить. Одначе ми обоє немов заклякли. Лицар тримав напоготові меча, але навіть не здобув голосу, щоб крикнути на Абеля. Тим часом Абель впав на долівку й почав корчитися в пароксизмі "чорної хвороби". Огидне видовисько!
І от, коли це сталось, мій лицар зненацька навалився на мене вагою всього свого тіла. Якби його обличчя та в'язи не були такі червоні, аж сині, мов политі гущею з червоного вина, я б помислив, що він доходить. Ледве я його втримав.
Покликав капелана, слуг — й ми перенесли його на ліжко.
Ну, далі вже було все як слід: дали хворому ріг теплого вина з цинамоном, потім голяр пустив кров: Анклітцен пробував щось сказати, та з того нічого не вийшло: йому одняло язик. Коли ж щось белькотав, то було це ще менш зрозуміле, як белькотання дурного Абеля. Крім того, перестала йому рухатись рука, на правій же ворушились тільки пальці.
Варто тут згадати, що, коли ми це помітили, капелан подав йому пергамент і перо. Таж його міцна рука, що дуже докладно ще нещодавно тримала важкий меч, не могла втримати ані легесенького гусячого пірця. І от, уперше й востаннє, я побачив, як у старого лицаря побігли по щоках сльози. Признаюсь вам, я був тоді зворушений. От тоді я й приправив йому ліки, а сам звелів готувати мені коня, щоб повідомити сина про батьків стан. Та, видко, що Анклітценові не було чого робити на сім світі — перед другими півнями він помер. Я поїхав по Константина, капелан керував приготуваннями до похорону. Ну, та як вже я вам говорив, Константин не хотів приїхати на похорон, а прибув до замку лише на третій день... Між іншим, він знайшов Абеля в своїй вежі, майже напівмертвого, бо ж тоді згарячу хтось замкнув двері вдолині й всі боялись туди приступити. Отож, коли каліка очуняв від свого перепаду, він був такий слабий, що навіть, не кричав і так і просидів замкнений без їжі й питва...
Фрідріх Міллер замовк. Мовчали й інші. Нарешті озвався Карл:
— Дивний це випадок, коли не Абеля вбито, але ж сам Абель убив...
— Дивний,— зголився Фрідріх,— тим більше дивний, що в дійсності Абель убив справжнього Каїна анклітценівського роду!
— Дозвольте,— обережно спитав фізикус,— власне, кого ви в даному випадку розумієте під найменням Каїна?
— Та от того ж ченця, що був на портреті. Це ж він фактично перевів до ноги ввесь рід...
Відхиленими дверима всунулась у покій червоновида Бета, Карлова служниця, яку Фрідріх звав "не тільки Бетою, але ж Альфою та Омегою" братової хати.
— Пане, чи будете сьогодні робити солодкі ліквори? Маю наносити води?
Всі разом засміялись.
— Бо ж коли стільки води не потрібно,— незважаючи на сміх гостей, продовжувала служниця,— то я буду прати.
— Про мене. Робіть, що хочете, Бето.
Бета застукотіла дерев'яними черевиками по сходах.
— Не гадав я, що чудо з Кани Галілейської служить тута й донині за приклад,— сміявся алхімік.
— Чи ж таки не гадали? — не без іронії перепитав Карл, підливаючи йому вина в недопитий кухоль. — Але не майте сумніву: це — з рейнських винниць. А цукерки,— дарма що звуться "м'якими італійськими конфектами",— є мій власний виріб, вартий вашої уваги. Взагалі ж, як знаєте, кожна лабораторія має свої "специфіки".