Константин мав на собі темний одяг мандрівного учня-схоласта. Облипистий каптур вирізаного фестонами капулета — широкого коміра пелерини — з каптуром — був відкинений на рамена. Темний плащ та гаманець лежали на краю столу. Відчувши на собі уважний погляд, Константин підвів голову.
Очі його враз заграли, а обличчя радісно всміхнулось:
— Учителю! От, добре, що ви прийшли. Дивіться: здається, я таки знайшов формулу! — Захоплений хвилюючою працею, він встав і почав жваво висвітлювати алхімікові:
Коли станемо на тому, що водяність — це є меркур, олійність — сірка, то їхні відношення одно до одного є сіль. Відношення ж підставимо залежністю. І от, дивіться, що тоді буде! Отримуємо формулу...
Константин підніс вгору аркушик пергаменту. На ньому чорним і червоним було викреслене:
— От лише це мене заплутує,— хвилювався Константин.— Збиває мене сіль. Цього не може бути, я відчуваю знаю внутрішнім чуттям, що тут мусить бути не сіль, а сальпетер. Але довести це логічно, формулою — як вже б’юся, й все — без наслідків.
Очі йому блищали, рухи були рвучкі. Всі речі довкола — не існували для нього й вся увага, всі духовні сили були скупчені на загадковій формулі.
— Коли підставити сальпетер,— сам себе перепинив Константин,— все тоді збивається на конструкцію патера Гроота з Кельна. А це ж не те, чого шукаємо!
— Дай спокій Альбертові з Кельна, —поклав йому на плече руку фізикус і лагідно додав: — Досить вже клопоту маю й з Конрадом з Кельна. — Намагався говорити спокійно, щоб не занадто нервувати учня, якого щиро полюбив за його пильність і запальність. — Конраде, тобі загрожує небезпека.
Константин відразу не зрозумів:
— Гадаєте, коли візьму замість солі сальпетер? Та я й сам думаю, учителю...
Алхімік легенько потрусив його за плече:
— Відкинь на хвильку формули й конструкції. Тут справа не наукова: лицар Анклітцен завзято шукає свого сина-одинака. Загрожує вбити, як впіймає, хоча б і загинув його рід. Так подумай ліпше про це, як про сальпетер.
— А-а! — протяг юнак, трохи збліднувши, знудженим і байдужим голосом. Потім знизав плечима, але промовчав.
— Ну, що ж ти на це скажеш?
— Нічого! Яке мені до того діло? —— трохи повернувшись у затінок, підказав учень.
— Юначе! А чи не годі вже цієї гри? Я вже давно знаю, хто в мене переховується й вишукує формули. Але ж тепер знають про це й інші. І коли лицар Ацклітцен загрожує перевернути й небо, й пекло, коли призначає зрадникові жмені дукатів,— мусить хвилюватись не лише мандрівний схоласт, Конрад з Кельна, але ж і той, у кого він ховається, і навіть безсловесний пес Локі.
Константин спробував повернути справу на жарт:
— То виженіть Локі, учителю
— Константине! Я говорю цілком поважно: треба рятуватись, і то —— негайно.
Учень, хоч і не чув ще такого голосу в свого учителя, все ж таки не хотів відразу здаватись:
— Та чого ж ви так певні, що я Анклітцен?
Обидва хвилину дивились мовчки один на одного. Потім алхімік відступив до дверей, що залишив був відчиненими, натиснув на дерев'яну планку біля полиці з книжками. Важка полиця легко й без шуму відсунулась й відслонила невеличку, але затишну кімнатку. В ній у зручному фотелі з шкіряними, витертими вже подушками, сидів чоловік. Він сперся на руку в глибокій задумливості й не поворухнувся. Непочатий пугар вина стояв біля нього на дерев'яній таці, а на глиняній тарелі лежали овочі.
За хвилину чоловік підніс голову й глянув на алхіміка та його учня.
— Лекерле! — радісно вигукнув Константин й кинувся до нього.
На перший погляд важко було пізнати блазня із "замку на Шпичаку" в цій простій темній одежі мисливця, що наче навмисне підкреслювала його струнку, звинну постать та вдумливий вираз енергійного, смуглявого обличчя з темно-сірими, соколячими очима. Фізикус посміхнувся: — Ой, цей мисливець добре пильнує сліду, по якому йде! — й про себе додав у думці: "Й не проґавить наміченої здобичі..."
* * *
Помалу пригасало бірюзове небо. Вимотавшись з аметистової хмарки, затремтіла перша зірка й стала побіч з рогатим, мов скибочка запашної дині, місяцем. За хвилину затріпотіли інші зірочки, а молодий місяченько, немов засоромившись, відійшов набік від першої, злотистої красуні й почав ховатись за гори. Вже зовсім він зник за лісами, хмари затягли все небо, надійшла пізня година,— а в маленькім покою фізикуса за столом сиділи три постаті. Печені вивірки, приправлені на "індійському корінні", що могли б спокусити й неголодного й були дуже парадною гостиною, стояли на столі непочаті. Тільки помітно зменшилося в глечику вина.
Константин не підносив голови. Очі були пригаслі, тьмяні, й це надавало йому сонного, недужого вигляду. Здавалось, що він враз постарів на десять літ.
— Ну, так і буде,— промовив утомлено,— вирушу перед ранком. Не підведу вас, domine magister. Подамся до Кельна, чи до... Франкфурта. Мені однаково. А може, тепер вже до Нейштадта?
Лекерле запротестував:— Тепер не може бути й думки. Стережіться кожного погляду, киненого на вас не тільки з підозрінням, а навіть і з надто великою цікавістю.
Константин підвівся, випростався.
— Щиро дякую вам обом. І за науку вашу, й за вашу ласкавість Константин Анклітцен, мабуть, знайде колись спосіб належно вам віддячити за Конрада з Кельна. Toбі ж, Лекерле,— простяг він руку блазневі,— не забуду ніколи...
— Не забудете, знаю! — перепинив його блазень цілком спокійно. — Бо ж я, якби призабули випадково, то й нагадаю.
І, бачачи напівнерозуміючий, напівздивований Константнів погляд, він усміхнувся. Усміх дивно спотворив,— як і завжди, коли Лекерле сміявся,— його мудре, вдумливе обличчя, надаючи йому якоїсь жаб'ячої гримаси.
— Блазень тільки доти може існувати, поки на його кожне речення звертають увагу. Стара привичка,— пояснив він.
Одначе фізикус відчув якийсь несмак у цім діалозі: його зачепили й блазневі фрази, і той його огидний усміх, котрий він побачив уперше. "Бувають же менти, коли й блазневі блазенські вибрики не служать",— помислив він з терпкістю й глибоко зітхнув.
Лекерле почав прощатись: на дворі було темно, треба було використати зручний мент вийти з хати непоміченим.