Хлопчик-Фiгурка, який задоволений собою

Сторінка 2 з 5

Калинець Ігор

Ось що було написано в Ганнусиному зошиті.

Автобіографія

Відразу пояснюю, що складне слово "автобіографія" складається із трьох неукраїнських частин, що означають:

авто – сам,

біо – життя,

графія – опис,

тобто сам описую життя. Або по-нашому

Мій життєпис

Я походжу з далекої планети Хвігурія, де всі мешканці такі, як я – хвігурки. Наша планета вигідна для життя хвігурок, бо вся забудована довгими скляними стінами. Вона нагадує скляний лабіринт. До стін легко причіплятися. Отож, на одній такій стіні мешкав я з цілою родиною. Але щоразу більше нас ставало на планеті – не було вже де розміщуватися. Тоді наш володар Хвігурій Десятий зібрав Велику Раду Хвігурії, щоб вирішити, як далі маємо жити. Він промовив:

– Мої дорогі хвігуряни! Наша Хвігурія стає затісною – нас щораз густіше. Коли хтось покидає своє місце на стіні задля гостювання чи прогулянки, то немає певності, що, повертаючись, застане його вільним. Країна перенаселена. До того ж у боротьбі за незайняте місце всі хвігурки вимішались. Отож, розпадається сім’я, родина, бо чужі хвігурки втискуються за найменшою можливістю. Також нема місця на нові скляні стіни. Настає чистий тобі Вавилон. Який же вихід із нашої сутужної ситуації? Або стерти частину хвігурок зі стін, або вислати частину нашого населення на інші планети, наприклад, на Землю.

– Вислати на Землю! – загуділа громада, бо ніхто не хотів бути стертим зі стіни – з лиця Хвігурії. Отже, із життя. Хоч і тісненько, а все-таки ліпше існувати, аніж не існувати.

Отож, кілька тисяч добровольців-хвігурян, у тому числі і я, подалися в космічні мандри. Я попрощався з рідними, хоч це було нелегко – вони в пошуку за вільним місцем були розкидані по цілій планеті. Прощання забрало декілька місяців – і ось я на Землі. Дорога була доволі довгою. Ми лежали спресовані у скляних штабелях. Коли наш космічний корабель увійшов в атмосферу Землі (атмосфера – це повітря, яке огортає планету Земля), скло терлося об повітря, а від тертя стало нагріватися, аж плавитися. Ми вчасно повідтулялися – і порозсіювалися по усій землі. Я причаївся, невидимий, на трамвайній шибці, аж поки дівчинка Ганнуся не відновила моє існування, накресливши пальчиком мою подобизну – саме там, де я був. Тепер я замешкав у її альбомі.

Хлопчик-Хвігурка.

Ганнуся ледве встигла прочитати – коло неї стояла учителька української мови, що саме збирала для перевірки зошити з домашніми вправами. Ганнуся тільки зітхнула: знову буде клопіт, треба буде пояснювати, як з’явився у зошиті життєпис Ха-еФа. Що сказати? Хто повірить у правду?

– О, як багато ти, Ганнусю, написала, – сказала вчителька тут же. – Що це за такий "життєпис"? Цікаво, цікаво.

Поки вчителька читала життєпис, у класі було тихо як у вусі. Тоді вона запитала зовсім похнюплену дівчинку, на очах якої блиснули слізки:

– Це ти сама, Ганнусю, написала оповідання?

Дівчинка ще дужче почервоніла і щось невиразне промугикала. Відповісти, що хтось написав у її зошиті... її ж таки почерком, не годилося.

– Це я... переписала... з дитячого журналу, – раптом спало на гадку Ганнусі.

Отож, воно тобі сподобалося, якщо переписала. А з якого журналу? – не облишила бідну дівчинку вчителька.

Ганнуся хотіла відповісти, що із "Соняшника", але згадала, що вчителька отримує цей часопис і часто читає з нього на уроках. Краще хай буде, що сама придумала. А там якось буде. Так і зробила.

– То я тебе вітаю, Ганнусю! Ти написала гарний твір. І без помилок. Правда, тепер в українській мові пишемо літеру "ф", а не "хв", як колись давніше вимовляли подекуди в народі.

От і скочила в халепу, думала дівчинка. Тепер даватимуть мені завдання складати казки чи оповідання. І що буде? Тільки навіки осоромлюся. А може, й навчуся писати? Варто лише почати.

Вчителька повернула зошит. Після "Мого життєпису" червоним олівцем було написано "гарно". І стояв велично-червоний знак оклику. Ха-еФ буде задоволений з такої оцінки, подумала Ганнуся.

На перерві Богданко бігав за Ганнусею і дражнився:

– Ганнуся-письменниця, Ганнуся-письменниця!..

– А тобі заздрісно? Сам такого не вмієш написати, тому й обзиваєшся, – заспокоїла хлопця Соломійка, Ганнусина приятелька. Та Ганнуся не зовсім добре почувалася: твір все-таки не її. А тут ще наступного уроку (це був урок читання) вчителька викликала дівчинку на середину класу і попросила для усіх прочитати "Життєпис". Стало тихо хоч маком сій, а після читання учні плескали. Це ще більше занепокоїло Ганнусю. Як мені викрутитися з цієї катавасії? – думала вона.

– В оповіданні бракує опису того хлопчика, – сказала вчителька, – не зовсім зрозуміло, як виглядають оті фігурки.

Дівчинка вийняла альбом і показала портрет Ха-еФа, який преспокійно, мов би нічого не трапилося, лежав нарисований. Богданко, який чувся трішки винним перед Ганнусею, попросив дозволу крейдою на таблиці нарисувати такого ж хлопчика. Це було дуже просто:

Крапка, крапка,

дужок пара:

очі це

без окулярів...

(і так далі)

Правда, потім він, хвилинку поміркувавши, дорисував і окуляри.

Вчителька запитала, чи дітям сподобалося оповідання, і всі хором підтвердили, що так.

– Отож, діти, як ви гадаєте: це казочка чи фантастичне оповідання?

– Мабуть, фантастичне оповідання, – сказала Соломійка, – бо там є про далеку планету Фігурію, про зовсім інший світ, аніж на землі.

– Добре, – згодилася вчителька, – може, ще хтось спробує за вихідні скласти оповідання на вільну тему.

– Позич мені свого Ха-еФа, – попросила Ганнусю Соломійка. – Я буду дивитися на нього – і спробую щось вигадати.

– Бери, – радо погодилася Ганнуся. Вона вирвала аркуш із альбому – і Ха-еФ помандрував у ранець приятельки.

Соломійка сиділа над рисунком цілий суботній вечір замість дивитися фільм про інопланетянина Альфа, але нічого цікавого не могла придумати. Правда, їй пригадалася печера в Дуднищі, яку вона відвідала з пластунами на літніх канікулах. Звичайно, Соломійці не спало на гадку порадитися з Ха-еФом, бо Ганнуся не призналася навіть їй, що той уміє і розмовляти, і писати. І коли почула голос —–то аж стрепенулася від несподіванки – говорив-бо Ха-еФ:

– Не журися, Соломійко, іди спати. Я щось придумаю.