Зловісно-неспокійна усмішка перекривлює Остапове обличчя. Чому метушишся, спокійно запитує Ірен, заварюючи каву і роблячи канапки (пардон, це у Галичині канапки, а тут — бутерброди, бу-тер-бро-ди!)
із червоним кав'яром — обов'язковим атрибутом східнослов'янської псевдобуржуазності. Остап червоніє, дивно, він ще не втратив селянської здатності червоніти, а де ж аристократична блідість щік, де вуаль декадентської перевтоми? Ірен не квапиться, далі щось воркоче, щоправда, дещо інтимнішим голосом. Бери себе в руки, Остапе, будь готовим, як юний мічурінець, що веде війну із природою, до всяких несподіванок. Хто, зрештою, встановив правило, що запрошення у гості та усамітнення повинні обов'язково закінчуватися сексом?
А Ірен неквапливо жує канапку, потягує каву, така впевнена і крута суперледі. Таких бояться чоловіки, розворушуючи у власній підсвідомості намертво защипнуті комплекси. Така не буде другою скрипкою в оркестрі, заїждженим тягловим возом у стосунках. Ірен щось говорить, звісно що мовою великого і братнього народу, Остапові це, за великим рахунком, байдуже, бо він не обмежений хутірський націк, що хотів би весь світ вдягнути у шаровари і вишиті сорочки. Але раптом чомусь згадалося, що панна генералівна колись сказала, мовляв, укр. мова така собі нічого, красіва і солов'їна, але ж недорозвинута, бо хліборобську філософію слова не затягнути за екран монітора, бо селянською милозвучністю не передати гримаси і велич кінця XX сторіччя, бо просвітянським лінгводидактизмом не відтворити суть найновіших наукових досягнень... Щось кольнуло тоді Кисільчука (зліва? біля серця?), але так легенько, короткочасно, він не став сперечатися; аякже, Ірен, загалом, має рацію, новий громадянин світу повинен бути вільним від лінгвозабобонів, володіючи універсальним засобом спілкування, себто англійською. Хоча... з іншого боку... але до біса інший, маргінальний бік, Ірен має дев'яностовідсоткову, ні, стовідсоткову рацію. Геть стародавні фетиші! Передове людство вже давно відмовилося від печерного національного питання...
А Ірен неквапливо жує, потайки спостерігаючи за метушливим філософом. Очі її холодні і спокійні, це очі слідопита, котрий холодно спостерігає за стихійним рослинним вибухом і буйством африканських джунглів, це очі експериментатора-вченого, котрий щойно встановив і виділив шкідливий рецисивний ген.
Остап, сяк-так підтримуючи бесіду, постійно думає про ліжко, наче параноїк-еротоман, одержимий ілюзією, що кожна жінка, на котру він глянув, уже закохана і замарена ним. Остап хоче подавати якісь натяки, треба діяти, а не патякати про вузівських викладачів чи ді-джеїв нічних клубів, не приший кобилі хвіст вони мені зараз. Ірен час від часу піднімає слухавку, ні-ні, батька немає, раз телефонували до неї, очевидно, черговий шанувальник краси. Ірен відповідає односкладними реченнями; ні, не зараз, потім, завтра, я знаю, вибач. Всі бесіди на общепонятном, і зненацька Остапові до голови приходить божевільна думка — краще би вона говорила абхазькою або суахілі, чиста вар'яція, ось що робить з молодим чоловіком статеве утримання...
Час спливає, Остап п'є каву із текілою, їсть канапки, багато дізнається про історію та історії нічних клубів, це не траву косити у батьківській господі, тато косить, а я — ні, нафіга воно мені. Здається, голубчику, підеш сьогодні у свої казенні пенати незайманцем, нічого страшного, у гуртожитку є одна фрейлейн, що дасть за п'ять гривень, все-таки ліпше, ніж мастурбація, хоча це питання дискусійне. Але Остап ніяк не хоче обіймів сеньйорини ціною один долар, кава і текіла роблять свою чорну справу. Ірен видається найкрасивішою жінкою світу, чого вікна побіліли, чи не від морозу, моя мила така файна, чи мій дурний розум, ну! який мотлох тільки не згадаєш, її очі такі вологі і гарні, на денцях причаєний сум. Князівський запах парфумів, випещена рука, носик, що ледь посмикується; Ірцю, я тебе люблю, виривається в Остапа; мене ще так не називали, якось гортанно і без глуму відповідає Ірен. Текіла випита, Ірен тулиться до хлопця і кличе кудись у катакомби квартири, тут можна заблудитися, машинально думає він. Ось вони вже у спальні, поцілунки, десь подівся одяг, він безладно розметаний —підлогою. Але одяганка Адама і Єви пасує ще ліпше, сливе первісні люди, бо на голизні важко ідентифікувати цивілізаційні нашарування. Голі — однакові, вони беззахисні, вразливі і спраглі ласки, їхню енергетичну чакру тоді легше проламати, а чорна кава і міцнюща, як самогон, текіла — гарні супутники чарів. Ірен така красива, все на світі віддав би за її голу і молоду жіночу вроду.
Кімната пливе кудись чи то вліво, чи вниз, вже не приходять у голову рефлексії на тему маркіза де Сада, дійсність вносить корективи, голубе. Запах князівських парфумів наповнює Остапа по вінця, лагідний шепіт заколисує і манить, ось вона, нірвана пристрасті. Простір і час втрачають навіть приблизні обриси, і Остап тоне, потопає у звабливому жіночому лоні...
м. Івано-Франківськ