В снігах несходимих, глибоких,<br />
Де темні бори лише мрілись,<br />
В тайзі на етапнім привалі<br />
Вони несподівано стрілись.

Крізь млу сонце ледві шаріло<br />
Бурульки яскрились на хаті...<br />
Він був у залізних кайданах,<br />
Вона у суконнім халаті.

Покрикнули з диву спянілі,<br />
Обличча спалахнули жаром:<br />
І всяк постеріг-би одразу,<br />
Що те палахтіння не даром.

І час, і нудьга, і вязниця<br />
Поклали на бранців ознаки;<br />
Про те у їх очах горіли<br />
Й тепер поривання однакі.

Зірвалось огнистеє слово,<br />
Сплелись переможені руки...<br />
Була в тім нервовім стисканні<br />
Безодня і щастя, і муки.

Крюки аж чорніли на вітах,<br />
Присипаних снігом, ялових,<br />
І карканням крили розмову<br />
Од пильних ворожих вартових.

А мова лилася, кипіла.<br />
Як паводь по гатях весною, —<br />
Про злі у розлуці пригоди,<br />
Про скутки нерівного бою...

Почулась команда: "в дорогу!"<br />
І впала хвилина розстання:<br />
У неї пробилась сльозина,<br />
У його зірвалось зітхання...

Од брязку заліза шумливо<br />
Знялося з ялин гайвороння,<br />
А сонце червонистим оком<br />
Дивилось, немов би з просоння...