Моя бабуся найдужче любить, щоб у дворі й на городі все росло. І доглядає кожну деревину та рослину. Вона — мама моєї мами. І моя мама каже їй: — Ви, мамо, як за малими дітьми за всим тим ходите. — А як же інакше? — дивується бабуся.— Так і живемо: це все — для нас, а ми — для нього... І вже до мене: — Полий, онучко, квіти. Поливаю квіти. Вечір напливає у наш двір мовби величезна темно-синя хмара. В берегах, за городами, вечірні птахи озиваються. Политі квіти ще сильніше пахнуть. Вечеряємо під височезною грушею. Її ще бабусина мама посадила. На самісінькім вершечку груші вже примостилася зірка. То — наша зірка. А інші зорі зацвіли по всьому небу, мов бабусині квіти на грядках. Мабуть, їх теж хтось доглядає. Не може ж бути, щоб вони самі в небі росли. Бабуся каже, що всьому потрібен догляд. Отак надивлюся вдень на квіти, а ввечері — на зорі, то й уночі вони мені сняться. Над зорями гуде літак. Наче джміль над квітами. Аж зоряний цвіт од гулу літака осипається. Прямо на наші квіти й на сад. Тепла бабусина рука, що пахне квітами, вже веде мене туди, де сон починається. І над моїм сном тихесенько, наче вітрець, пролітає лагідний бабусин голос: — Як бджілка, натомилася моя золота помічниця... Тепер аж до ранку сон стоятиме біля мене, наче найгарніша мальва під вікном.