Давно колись, малим хлоп’ям,<br />
Бувало, дивлячись на зорі,<br />
Я часто-часто прагнув сам<br />
Між їх поринути в просторі.

Я думав: там щасливий край,<br />
Там невідомі наші болі,<br />
Туди летить у тихий рай<br />
Душа намученая долі.

Там щастя вічне буде тим,<br />
Кому втішатись тут не змога;<br />
Там вічно янголам святим<br />
Одкритий вид таємний Бога.

Так думав я давно колись,<br />
Так зорі тішили дитину,<br />
Тепер же мрії розійшлись,<br />
І бачу другу я картину.

Я бачу в зорях тих ясних<br />
Великі сонця незчисленні,<br />
І на планетах округ них<br />
Істоти нудяться стражденні.

Такі ж їх душі, як у нас,<br />
Так само прагнуть щастя й знання<br />
І плачуть на прожитий час<br />
За невдоволені бажання.

І б’ються й гинуть у борні,<br />
І зневажають бідних дуки...<br />
І там веселії пісні<br />
Втонули в диких криках муки.

І скільки їх, з країв біди<br />
Рвучись у рай з плачем гарячим,<br />
Свої надії шлють туди,<br />
Де ми горюємо та плачем!

1889