Володимир АРЄНЄВ ЗОДЧИЙ-БЕЗ-ОЧЕЙ "Також нами знайдено в оазі глиняні таблички, дуже давні, дивом уцілілі. Клинописний текст, здається, можна буде розшифрувати, хоча на останній з табличок він змазаний, наче людина водила по поверхні написаного пальцем; до того ж краї табличок обламані, а частина просто відсутня". (Зі звіту однієї експедиції) * * * ...іду містом, не поспішаючи, із задоволенням роблячи кожен крок. — Доброго ранку! — улесливо киває мені водоноша. — Доброго ранку! — радісно вклоняється купець. — Доброго ранку! — махають крилами голуби, пірнаючи у колодязь неба. — Доброго ранку! — відповідаю я їм — усім разом і кожному окремо — усмішкою, жестом, поглядом. Іноді й словами, як-от верховній жриці храму Весняного Розливу, моїй давній знайомій. Вона сміється: — Чи скоро добудуєш Башту, Зодчий? — Скоро! Уже незабаром! — І додаю із запізнілим смиренням: — Якщо буде на те воля богів, ясна річ. Вона із серйозним виглядом промовляє: — Буде, — але очі її досі сміються. — А хіба, — каже, — тебе зупинила б їхня заборона? І йде, не чекаючи на відповідь, — та вона і не потрібна жриці. А я продовжую свій шлях, вітаючи місто і його мешканців: "Доброго ранку, доброго ранку, доброго..." — Доброго ранку, порожня людино. Зустрічаю пильний погляд сліпих очниць Безтурботного Дядечка і стенаю плечима: — Доброго. — Дядечко місцевий божевільний — утім, тихий, недошкульний. Лише іноді він виголошує химерні проповіді — стінам, мостам, деревам, дітлашні, що поривається кинути в нього камінь. Дядечку байдуже, він усміхається світові, як усміхається своїй коханій юнак, якому відповіли взаємністю. Як усміхаюсь я своїй Башті. — Доброго ранку, Дядечку. Але чому ти назвав мене порожньою людиною? Я не порожній; подорожній, можливо, — але не... Він стенає плечима: — Ти не тільки порожній, ти ще й сліпий. Але незабаром прозрієш. Іди, я молитимуся за тебе. — А я — за тебе, — відповідаю йому (мій настрій сьогодні нічим не зіпсувати!) — і йду далі — бруківкою, через площу, ринкову штовханину, крики погоничів, плач новонародженого, стовпи сонячного світла, загрузлі у візерунчастих ґратах храмових вікон... Іду через місто — до Південної брами, а звідти на Молитовний Бескид, де от уже більше трьох десятків років тягнеться до небес вона — моя кохана, моя мрія, моє життя! Башта. Вона народжується не вперше, але востаннє. Попервах вона звелася, збудована з уламків цеглин і глечикових черепків, у внутрішньому дворику будинку мого батька. Тоді вона ледь дотягувалася мені, хлопчиську, до пояса — і була тендітною, непевною, незграбною (тепер я це розумію). Пізніше вона часто снилася мені — і щоразу ставала дедалі довершенішою і завершенішою. Її образ переслідував мене, не давав спокою ані у сні, ані наяву. "Зведи мене!" — вимагав він. Я не міг і не хотів противитися цьому поклику! І я звів її вдруге — у кресленнях на глиняних табличках, у словах, звернених до Ради вищих жерців. Вони підтримали мене і мою ідею збудувати найвищу Башту як монументальну молитву богам у подяку за їхні небесні доброту і щедрість. Підтримав мене і Правитель, бо ж Башта приваблювала б до міста безліч прочан, а крім того, була б маяком для мореплавців. Я ж думав про неї як про найвеличніший прояв людського духу, творчий акт, рівний актові Творення світу. Але яким далеким був я тоді від дня, коли на будівельний майданчик мав лягти перший камінь фундаменту, — і тим більше від миті завершення Башти! Більше року знадобилося лише для того, щоб опитати оракулів і зібрати сприятливі знамення, ще стільки ж — аби підготувати Молитовний Бескид і виготовити цеглини, незліченні, наче краплі дощу, що падає з неба; безперервним потоком доправити зазделегідь прокопаним каналом асфальт і земляну смолу... І ще тридцять років, тридцять довгих років пішло на те, аби сьогодні я міг дивитися на її струнке, тендітне тіло, обплетене (поки що! — але скоро його вивільнять!) павутиною риштування. Я знав, що на мене чекає, я був готовий до цього. Я лише сподівався, що доживу до тієї миті, коли на її верхівці запалає вогонь маяка, коли моя молитва до тих, хто створив цей світ, залунає між небом і землею — вільно, яскраво, натхненно! Скоро, уже незабаром — швидше, ніж я міг уявити! — і сьогодні я напевне бачив це, дивлячись на її витончений силует, що перекреслював небеса. Лише кілька місяців — і вогонь на маяці запалає! "Ще трохи терпіння і праці!.." Я усміхаюся світові і починаю своє правічне, щоденне сходження на Бескид, аби... * * * ...наснився сон. І я не знав, кошмар це чи, навпаки, благе знамення з майбутнього. Піднявшись із ліжка, я вийшов у внутрішній дворик і присів на краєчок фонтана. Дзюрчання прохолодних струминок трохи заспокоїло мене, а шелест листя смоківниці і місячне світло наче повернули назад, у сьогоднішю ніч і у мій власний дім. Але думками я залишався в тому майбутньому, яке примарилося мені у сні. Я бачив, як Правитель у кошику, сплетеному із золотого пруття, несе сходами на самісіньку верхівку Башти останній камінь, аби закласти його як основу храмового вівтаря. Так само приніс він і заклав першу цеглину у фундамент Башти; першу — однак другу закладав я, і рука моя не тремтіла! Тепер вона тремтить, ця рука, вона зістарилася, вона вкрилася шрамами і мозолями, і на ній не вистачає безіменного пальця, який я втратив шість років тому, коли несумлінні раби не перевірили нові канати риштувань на міцність. Мої думки зараз схожі на ті канати — вони перекручуються і рвуться, одна за одною! Ще трохи — і розум мій, наче скульптор, що сидить у люльці, полетить донизу, у прірву божевілля. Я підводжуся і починаю ходити двориком, за звичкою відраховуючи кроками відстань; завважую, що крайній стовпчик галереї похилився, а потім... потім я б’ю кулаком по шкарубкому стовбуру смоківниці — знову, ще раз! — доти, доки на руці не виступить кров, а до моєї свідомості не добереться біль. Тільки так мені вдається отямитися. (...Правитель кладе останній камінь, а верховна жриця храму Весняного Розливу запалює священний вогонь...) Я повертаюся до фонтана — але тепер не сідаю (...дружне гудіння славослів’я гуркотінням грому лунає за стінами Башти, добудованої Башти!..) — я вдивляюся у чорну воду, на поверхні якої мерехтить, виблискує Божий Гріш (...добудованої Башти! — от він, момент, про який я...) Вдивляюся у воду — і не можу розгледіти там власного... * * * ...не розуміють. Із подивом і обачністю перезираються у мене за спиною, але — Зодчий звелів! — роблять, як я наказую. Зрештою, найманим працівникам справно платять, а раби, чи спадкові, чи "новонавернені", які ще не так давно були воїнами ворожого нам міста вогнепоклонників, лише радіють: роботи призупинено! Несамовитий Зодчий перестав вимагати щогодинної, цілодобової праці. Певно, боги змилостивилися, почувши їхні молитви! — (так гадають вони, ці раби; їм ніколи не дізнатися правди!) Боги жорстокі. Рабам слід було б згадати історію про Мисливця, який розплатився із Божевільним Царем "монетою, що завжди повертається до свого господаря". Мисливець дав йому розпечений Божий Гріш, і скільки б Цар не намагався позбавитися його, Гріш знову опинявся в його долонях. Врешті-решт Цар кинувся у море — але навіть коли він став привидом хвиль, Гріш не залишив його. Щоправда, до Царя володарем Гроша був Мисливець, тож, по суті, Грошів стало цілих два: один сяє в небесах, другий — блищить у воді. Справедливості дотримано. І лише коли настане час світові помирати, небо спуститься на землю, і два Гроша знов стануть одним. Віддавши накази, я спускаюся з Бескида і дивлюся на Башту. Ще одна Башта досі височіть у моїй душі. Але тепер я знаю: коли ця, на Бескиді, буде добудована, моя, в душі, завалиться. І тоді — що тоді?! Із гіркотою згадую слова Безтурботного про... * * * ...не припустимо! — виголошує Правитель. За минулі роки він додався і змарнів, але воля його й досі подібна до Бескида: така ж непохитна і беззаперечна — воля втіленого на землі божества. Сперечатися із ним неможливо, безглуздо. Але все-таки я наважуюся. — Мені було знамення, — кажу я. — Боги дарували мені віщий сон. І звеліли на певний час призупинити будівництво. Я переповідаю йому вигаданий за ніч сон, а він слухає — і слухають, уважно стежачи за мною, крилаті бики й леви з людськими головами, і недовірливо хитається полум’я у світильниках, і зала, довга, лунка, порожня тронна зала підхоплює мої слова і грає ними, стіни відбивають їх, як хлоп’ята — ганчір’яний м’яч, напханий травою, — і зрештою жбурляють у куток: що за нісенітниця! Хай так — у мене не було часу і не було вибору; але я сам вірю в те, що призупинити будівництво необхідно — і впевнено дивлюся на третю знизу сходинку, що веде до трону, — чекаю вироку. Він лунає — але не згори, не з вуст Правителя, а звідкись з-за моєї спини. — Даруй, Зодчий, — каже мені жриця. — Ти помилився. Ти бачив сон, але неправильно витлумачив його. Боги наполягають на якнайшвидшому зведенні Башти. Я шанобливо схиляю голову: нижче, ще нижче! — На все воля богів. Вона наздоганяє мене вже у коридорі, точніше, перехоплює на черговому його повороті, анітрохи не збивши дихання, із лагідною усмішкою на вустах. — Отже, ти збагнув, — каже вона — і в голосі її бринить сум. — Що? — Ти збагнув, що будівництво Башти ось-ось завершиться — і тоді вона перестане бути твоєю. Ти, що був ніким і став великим Зодчим, знову станеш ніким — хоча й залишишся великим Зодчим. Життя твоє перетвориться на безглузду абищицю, бо ти повністю присвятив себе Башті, лише їй. — А ти вирішила помститися мені за колишнє? — Я вирішила врятувати тебе. Хитаю головою: — Я гадав, усі наші чвари і непорозуміння у минулому. Ти ж стала жрицею, верховною жрицею. Я ніколи не зміг би дати тобі й половини того, що є у тебе зараз. — Зодчий-Зодчий, ти такий, яким і був, ти не подорослішав анітрохи з того дня, коли вирішив присвятити себе Башті. Але неможливо вічно залишатися мрійником. Час дорослішати, — і вона йде геть, а я дивлюся їй услід, стиснувши кулаки, не в змозі змінити її рішення, яке змушує мене будувати Башту далі, вище, до самих небес, до останнього камінця, після якого я, Зодчий, скінчуся, вичерпаюся, згасну для світу! Йду містом. — Доброго дня, порожня людино. Безтурботний Дядечко посміхається мені, як посміхається завжди — стінам, мостам, деревам, дітлашні, що поривається кинути в нього камінь. Йому байдуже... та ні, усвідомлюю я раптом, йому добре! — Доброго дня, Дядечку. Нещодавно ти назвав мене ще й сліпим — але, здається, я прозрів. Надто пізно, але... Він стенає плечима: — Ти, як і раніше, сліпий, порожня людино. Тобі тільки здається, що ти прозрів... але то нічого, скоро ти насправді прозрієш. Я молитимуся за тебе. — Він зітхає і починає тихесенько наспівувати: — Життя минуло, наче сон, гаси свічу. І молитовне колесо кручу, верчу. Даруй же, Боже, мідний грош з усіх щедрот. Даруй же, Боже, мідний грош!.. Чи ж Ти почув?.. Зводить голову і кладе мені на плече свій нестерпно важкий погляд: — Чи хочеш Божий Гріш, Зодчий? Я лише... * * * ...з третього разу катапульти пристрілялися і нарешті почали влучати у Башту. Я стою на даху свого будинку й дивлюся. Іноді камені, випущені з катапульт, падають і в місті — чи то випадково, чи то вогнепоклонники вирішили не розраховувати тільки на моє слово і потроху пристрілюються до казарм. Слуги намагалися відвести мене в дім (наш квартал якраз потрапив під обстріл), але я відмовився. Я мушу бачити усе, до кінця. Я заплатив досить високу ціну за цю можливість. Шість вогнепоклонників, які чекають тут-таки, у дворі, аби я впевнився в тому, що Башту зруйновано, а потім уночі провів їх до брами і допоміг відчинити засуви, розуміють: я маю на це право, — і не заважають. Слугам я сказав, що ці шестеро — майстри-будівничі, зовсім не причетні до нападу на місто; здається, повірили. Я дивлюся. Проламана у кількох місцях, похилена, вона і досі стоїть. Камінь за каменем влучають у неї... — стоїть! А потім обстріл припиняється, певно, сталася якась затримка — і у цей час Башта починає падати. Вона падає повільно, важко — так звалюється на бік стара верблюдиця, в якої раптом відмовили ноги і яка ще не збагнула, що ж відбувається. У море, у море падає вона, розбризкуючись увсебіч уламками драбин і колон, ліпних прикрас, арок, вівтарів; життями людськими, що лягли, мов шари очеретяних циновок між цеглинами, розлітається — у море, у хвилі, у ніщо!.. Я чекав, що мені полегшає, але нічого не змінюється. Тільки старший із тих шістьох промовляє, торкнувшись мого плеча: — Угоду виконано. Тепер твоя черга. Я регочу йому в обличчя: — Тепер... Закінчити не встигаю — із вулиці долинає гамір, потім у внутрішній дворик вривається сторожа, позаду неї плентається мій садівник із перекошеним від переляку, але рішучим обличчям. Певно, не повірив моїм словам і доніс-таки... "Добре, що саме зараз прибігли, а не раніше", — думаю, дивлячись, як вони заламують руки вогнепоклонникам. Потім сторожа... * * * ...мене, — шепоче жриця. — Прости! У її руках — щипці, якими вона невміло втримує розпеченого прута, на кінці його — кругла печатка Правителя. Здається, щипці заважкі, їй не під силу підняти їх — не кажучи вже про... Але вона втримує, а я тільки вдячний, краще вона, ніж кат. Це та єдина поблажка, якою я вшанований Правителем. Дивлюся на неї, силкуюся запам’ятати кожну рису її обличчя. Вона наче здогадується: — Не треба. Так буде легше. Заплющ очі. Хитаю неслухняною головою — біль витанцьовує на кістках, дзеленчить ланцюгами, на яких мене підвішено, гострими пазурами шматує груди. Але я... я хочу бачити. Наостанок. Вона закушує нижню губу і підносить прута до мого обличчя. Кругла печатка Правителя наближається до правого ока, і я скрикую, але не від болю — просто я раптом збагнув, на що схожа печатка! "Даруй же, Боже, мідний гріш!.. Чи ж Ти почув?.." І ще раз, до лівої очниці, підносить... * * * ...у неволю, спершу до вогнепоклонників, потім до кочівників. Так звелів Правитель, вирішивши, що смерть буде недостатньо тяжкою карою за мій злочин. Я не ремствував. І не ремствую посьогодні. Мої господарі поводяться зі мною суворо, але годують і поять, і дозволяють спати на свята до самісінького сходу сонця. В оазі краще, ніж у місті вогнепоклонників чи у каравані — та я і застарий для безперервних мандрівок пісками, господарі зрозуміли це і вирішили залишити тут. Вони вважають мене божевільним, а отже, наближеним до богів, звільненим небожителями від земних умовностей. На це я тільки всміхаюся (божевільною, ясна річ, усмішкою) і пригадую про Мисливця і Божий Гріш. Ті двоє Грошей, що прикладені до моїх очниць, печуть мене посьогодні — але я тримаю їх, міцно притискаю неіснуючими повіками до неіснуючих очних яблук, — і всміхаюся. — Доброго ранку! — шерхотінню пальмового листя. — Доброго ранку! — гекончаті, що пищить на стіні. — Доброго ранку! — дітлашні, яка кидає в мене верблюжими кізяками й шматочками кори. — Доброго ранку! — Доброго ранку, порожня людино, — говорить мені Безтурботний Дядечко. Він частенько навідується до мене тепер, коли я оселився в оазі, а раніше заходив час від часу. Ми розмовляємо з ним — кожен про своє — і подовгу слухаємо один одного. — Тепер я справді сліпий, — кажу я йому. Він сміється: — Тепер ти прозрів, порожня людино. Ти прозрів... от тільки досі залишаєшся порожнім. — Але чому ти мене так називаєш? — Е-е-е!.. — тягне він наче тутешні старці-мудреці. — Е-е-е!.. Сам знаєш — то й поясни мені, — і він опускає мені на плече свій погляд — дружній, хитрий, усезнаючий. Відповідаю і сам дивуюся, звідки беруться слова: — Людина, що присвятила себе одній-єдиній справі — якою б великою та справа не була, — котра розучилася радіти життю, забула про дім, рідних, кохання, принесла у жертву задля Мети долю, що дарували їй боги, — дійсно, вона стає великою, але... — І ти велика людина, Зодчий! — регоче він. — Ой, велика! — ...але вона, — продовжую, відмахнувшись від Дядечкових слів, наче від набридливої мухи, — стає порожньою: відбери у неї Мету, а краще дозволь їй утілитися — і що ж тоді? — От що! — відповідає Дядечко, ляскаючи по піску долонею. Згрібає жменю і дозволяє піщинкам сипатися цівочками між пальців. — От що, Зодчий. Але ти починаєш дорослішати, — каже він Ті голосом. — Тож дорослішай! І Дядечко йде геть, а я підводжуся, аби наздогнати його і запитати "як?!" — однак наштовхуюся на щось і падаю. — Гей, обережніше! — ображено тріпоче крильми дитячий голос. — Ти ж усю башту розваляв! — Розваляв, — зізнаюся, сідаючи поряд із ним. Намацую руками уламки: глиняні черепки, каміння, шматочки дерева. — Давно ти її будуєш? Недовірлива тиша: все-таки мене вважають божевільним, а божевільні не повинні ставити розумних питань. — Давно, — зізнається нарешті хлопча. — Із самісінького ранку. — Яка вона, твоя башта? — Розтрощена!.. Через тебе! Недаремно тебе звуть Зодчий-Без-Очей. Усміхаюся. — Але ти будуєш її не вперше, я помітив. ...І не востаннє. Тож яка вона? — Як пісня, — дуже серйозно, по-дорослому, заявляє він. — Я не можу тобі пояснити. А ти... ти дійсно колись був тим самим Зодчим? — Був. Тим самим. — А... якою була твоя Башта? — Наче пісня, — відповідаю я. І тихесенько наспівую нашу з Дядечком: — ...Даруй же, Боже, мідний гріш З усіх щедрот. Даруй же, Боже, мідний гріш!.. Чи ж Ти почув?.. Мені гаразд з моїм грошем, З Твоїм грошем, Йти до святих в пресвітлий рай, У пекла чудь. За всі звитяги і гріхи Я заплачу. — Гарно як, — шепоче хлопча вічність по тому. — А чому ти тоді її?.. Ні, не відповідай. Слухай, а ти розкажеш, як ти зміг її збудувати... такою? — Ти дійсно цього хочеш? — Дуже! — Тоді приходь увечері і прихопи з собою глиняні таблички. — Я не вмію писати. — Тобі доведеться навчитися цьому — і ще багато чому. — Я згоден! "Це добре, — думаю я, слухаючи, як він мчить додому, забувши про зруйновану мною башту з трісок та камінців. — Це добре. Я навчу тебе, хлопчику, як збудувати твою мрію, як зробити її живою, справжньою. Але я прагнутиму домогтися і значно більшого — я навчу тебе, синку, як при цьому..." * * * "Знайдені таблички, без сумніву, є черговою фальсифікацією і жодної наукової цінності не мають". (Із висновку експертів)