Знов село. По блакитному трапу сходить сонце над маревом нив. Я в пальті і у фетровій шляпі, де колись у свитині ходив. Де колись неповторного літа одягнув я, смуглявий юнак, коли став на заводі робити, не свитину, а теплий піджак. Роки йшли силуетами станцій, що минали на фоні заграв, коли я гострооким повстанцем на шинель піджака проміняв. А коли одлунало й багнети ми змінили на пера, тоді я купив в церобкопі штиблети, став ходити у шляпі й пальті. Я життя вже заповнив анкету, приза першого взяв у бою. І смуглявим, і ніжним поетом перед огнищем рідним стою. Як колись, в цей провулок, садами, я повз верби пройшов, через гать... Та не вийдуть мене біля брами ні сестра, ні Сірко наш стрічать. Вмер мій батько. І брата не стало. Сплять вони під хрестом край села... Нашу хату давно поламали, ту, що нашою і не була. Щоки чують, як котяться перла тихі й теплі... Вертатись пора. Санітаркою юною вмерла од плямистого тифу сестра. Друга вмерла недавно від раку. Скільки сліз я за нею пролив! А старого й глухого собаку від жалю я з нагана забив. Ось і школи знайомої мури, і до мене біжать школярі... — Це — поет наш, Володька Сосюра! — їх усмішка — мов квіти зорі... — Чом це ти одягнувся буржуєм? Одяг цей не приносить добра...— Мені "Зиму Червону" цитує, критикує мене дітвора. Вийшов вчитель... Згадки — як намети... Ми говорим про те і про те... — Я не знав, що мій учень поетом, українським поетом зросте...— каже він. Запалив я цигарку, вчитель — теж. Скільки споминів, слів! Як колись я від нього потайки цигарки в час перерви курив... Марив буть я тоді інженером, вийти з бруду на сонячний шлях... Бив з рогатки собак і за пера біля школи ходив на руках... Попрощалися. Дощ уже крапа... Марив я... Як давно це було... Що вернусь я в пальті і у шляпі
з гомінливого міста в село... Ах ви, мрії, ви, милі, дитячі, як обличчя за дальнім вікном... Над селом небо осені плаче, дим заводу пливе над селом... Працювать, працювать, безумовно! Кожній хвилі нема ж вороття! Ні! Я зовсім іще не заповнив золотої анкети життя.